11.2 ⭐

Зала сяяла світлом кришталевих люстр і золотистих гірлянд. Музика лилась м’яким пошепки струн, уплітаючись у гул розмов, дзенькіт бокалів і заучені сміхи. Я стояв біля фуршетного столу з келишком шампанського в руці й удавав зацікавленого учасника цього блискучого театру. Вдавав — бо думками все ще був удома. Там, де залишив Анну сидіти на ліжку з тими очима, що різали точніше за будь-який докір.

Поряд зупинився Валерій — мій двоюрідний брат та колишній бізнес-партнер.

— Гнате, ти якийсь сьогодні похмурий, — усміхнувся він, клацаючи пальцями офіціантові. — Щось не так? Заручини ж — привід святкувати.

Я знизав плечима.

— Просто втомився.

— Усі ми втомлені, друже, — весело пирхнув Валерій. — Але дивись навколо: гроші, красиві жінки, шампанське… Життя ж непогане, еге ж?

Я ковтнув напій, який здався різко гірким.

— Буває гіршим.

Валерій придивився до мене уважніше, вже без жартів.

— З Анною щось? Вона мала б бути з тобою, я думав…

— Вона залишилась удома, — обірвав я різкіше, ніж хотів.

— Зрозуміло… — протягнув він обережно. — Ви ж завжди живите за своїми правилами.

Мене зачепило це “ви”. Ми? Чи я один вигадував ці правила, змушуючи Анну жити в них? Я не відповів. Просто зробив ще один ковток.

Погляд ковзав залою автоматично, ні за що не чіпляючись, аж поки раптом усе навколо не втратило чіткість, немов світ різко зсунув фокус. На вході з’явилась пара.

Анна.

На мить мені здалося, що я помилився — надто вже не вписувалась вона в цю реальність. Але ні. Це була вона. У чорній сукні, що облягала фігуру стримано й водночас зухвало. Тканина ловила світло, підкреслюючи її рухи. Волосся — зібране в просту, елегантну зачіску. Обличчя — спокійне, але трохи напружене. Вона виглядала неймовірно.

Під руку з нею був Арнольд.

Високий, самовпевнений, з легкою усмішкою чоловіка, який завжди почувається господарем будь-якої зали. Мій конкурент, її друг чи скоріше партнер, а частіше — подразник. Він нахилився до Анни й щось пошепки сказав їй на вухо. Вона відповіла слабкою посмішкою.

Щось темне зірвалося в грудях.

— От чорт… — вирвалося з мене вголос.

— Ти про що? — не зрозумів Валерій.

Я не відповів. Уже не чув ні його голосу, ні музику. В очах стояла лише вона. Анна, яка мала сидіти вдома. Анна, яка порушила мій наказ. І не просто прийшла — прийшла з Арнольдом.

Мене накрила хвиля ревнощів і злості так раптово, ніби хтось вилив на голову крижану воду. В кулаках напружились пальці — келих загрозливо скрипнув у руці.

Навіщо вона тут? Навіщо саме з ним?

Я спостерігав, як вони вітаються з господарями вечора, як Анна кивком відповідає на компліменти, стримано усміхається у відповідь на захоплені погляди. Вона трималася рівно, гідно. І виглядала… вільною.

І від цього мені стало ще гірше.

— Це ж Арнольд Білецький, так? Журналіст, — почув поруч голос Валерія. — Ого… І з ким він?

Я мовчки дивився вперед.

— Не кажи, що… — Валерій витріщився на мене. — Це Анна?

— Так, — видавив я крізь зуби.
— От це поворот… Ти ж казав, що вона вдома.

— Вочевидь, змінила плани, — сухо відповів я.

Але сухість не приховувала бурі всередині. Анна порушила моє слово. Моє рішення. Мою межу. Вона не просто з’явилась — вона зробила це показово. Наче заявила: я більше не твоя мовчазна тінь.

І чомусь це лютило ще сильніше, ніж те, що поруч із нею саме Арнольд.

Я помітив, як її погляд раптом ковзнув залом… і зустрівся з моїм.

Всього мить.

Її повіки здригнулися, але вона не відвела їх відразу. На її обличчі не було ані виклику, ані виправдання — лише спокійна, майже сумна впевненість. Наче вона теж чекала цієї зустрічі.

Я зробив механічний крок уперед.

— Гнате, не гарячкуй, — тихо попередив Валерій. — Це ж публічне місце.

Та мене це вже не зупиняло. У голові лунав лише наказ, який вона порушила, і дивне, гірке усвідомлення: забороняти їй більше не виходить так просто, як раніше.

Анна повернулася до Арнольда, щось сказала йому, а потім знову глянула у мій бік — цього разу довше.

І раптом мені стало страшно.

Бо я зрозумів: ця чорна сукня, цей чоловік поруч, ця спокійна постава — це був не випадковий жест слабкої жінки, що оступилась. Це було її рішення.

І саме зараз у сяйві люстр і під звуки музики я побачив те, чого боявся найбільше:

Анна більше не просто не слухалася.

Вона починала діяти.