11.1 ⭐

Гнат. 

   Я прокинувся від слабкого світла світанку ще до того, як Анна ворухнулася. Її пальці все ще торкалися моїх, і це відчуття тримало мене в полоні кілька довгих секунд. Я не рухався. Просто лежав і дивився на її профіль — зморений, занадто тихий, вразливий. Не такою я звик її бачити. Цієї ночі я збирав себе по шматках поруч із нею. Сторожував її сон, мов якась варта. І водночас… сторожував себе. Бо знав: варто мені дозволити зайвий рух серця — і я зламав би ту крихку рівновагу, яку роками будував між нами. Обережно вивільнив руку з її теплої долоні. Анна здригнулася, але не прокинулася. Це видихнуло з мене напругу — я не був готовий пояснювати все, що відбувалося між нами з самого ранку. Я підвівся з ліжка, мов крадій. Забрав куртку зі стільця, пройшов до ванної й зачинив двері тихо, майже нечутно. Дивився на себе в дзеркало — чоловік із втомленими очима й жорсткою маскою, яку вдягав щодня. Той, кого знали партнери, конкуренти, важливі люди на заходах. Не той, що всю ніч лежав і ловив кожен її подих, боячись зачепити плечем. 

Того вечора мали бути заручини. Святковий захід партнера, люди в дорогих костюмах, усмішки, шампанське, фальшива щирість. Усі чекали мене з дружиною. Бо так було заведено: я — ідеальний сім’янин на фото для преси й бізнес-звітів. Але Анну я не взяв. Я знав, що це правильно. Принаймні так переконував себе. Вона була надто крихка тоді. Надто жива. Не готова до поглядів, до порожніх компліментів і пліток, що висіли в повітрі поруч із її ім’ям. І ще — я просто не витримав би бачити, як хтось дивиться на неї так, як дивився я тієї миті. 

Я вдягнув костюм і повернувся до спальні. Анна вже прокинулася — сиділа на ліжку, скуйовджена після сну. Дивилася на мене так, ніби хотіла щось запитати, але боялася почути відповідь. 

— Я сьогодні йду на захід, — сказав сухо, швидше, ніж устиг змінити думку. — Заручини партнера. Вона мовчала. Просто слухала. — Ти залишаєшся вдома, — продовжив я, дивлячись кудись повз неї. — Тобі треба відпочити. 

Вона ледь помітно напружилася. Підняла руку, але перебив: 

— Сиди вдома й поводься пристойно. Фраза прозвучала жорсткіше, ніж я хотів. Майже наказом. Але так буде правильно. Нічого показувати їй свої слабкості.

В її очах з’явилося те болісне здивування, яке я ненавидів бачити — ніби я знову відсував її за невидиму межу між нами. На мить мені закортіло підійти, торкнутися її волосся, сказати м’якше. Пояснити, що справа була не в ній. Що я просто боявся за неї. І за себе. Та я мовчав. Бо легше було бути холодним, ніж чесним. 

— Я повернуся пізно, — додав уже сухо, застібаючи ґудзики піджака. Анна лише кивнула. Той кивок бив точніше за будь-які слова. Я вийшов із кімнати, але її погляд ще довго пік мені спину. 

І вперше за багато років я йшов не на діловий захід із відчуттям, що залишав удома не просто дружину — а щось набагато важливіше, ніж власний статус і звичні маски. Мене не полишала дивна думка: ті заручини святкували новий початок для іншого чоловіка. А я того дня, здається, тікав від свого.