10.2 ⭐

   Я спала неспокійно. Сни плуталися, розсипалися, наче шматки скла, що не складаються у єдине ціле. Прокидалася кілька разів серед ночі, але потім знову засинала, втома брала своє. І ось серед тиші мене різко вирвав зі сну якийсь звук. 

Ледь вловний, тихий, ніби подих. Я здригнулася і завмерла, не відкриваючи очей. Дихання моє стало коротким і уривчастим, серце билося швидко й нерівно. Я зрозуміла: хтось є у кімнаті. Тиша стала важкою, наче на мене опустилася темна ковдра. Я прислухалася. 

Скрип підлоги — ледь чутний, але справжній. Це не був сон. Я різко відкрила очі й, тремтячи, простягнула руку до тумбочки. Пальці намацали вимикач лампи. Я клацнула — і кімната освітилася жовтуватим світлом. Біля дверей стояв чоловік. У чорному одязі, обличчя закрите маскою. Я бачила лише його очі — холодні, темні, безжальні. 

Він наближався повільно, але впевнено, немов знав, що я не зможу врятуватися. Я відчула, як моє тіло скувало жахом. Я не могла закричати, не могла покликати на допомогу. Моя німа приреченість вразила мене особливо гостро. У горлі піднявся клубок безсилля. Він рушив уперед, і я відступила до стіни. Ноги підкошувалися, а руки безсило тремтіли. Я бачила, як він піднімає руки, немов збираючись схопити мене за горло. У його русі було щось невідворотне — він ішов саме за цим. 

Я знала: якщо дозволю йому підійти ще ближче — все закінчиться. Я відчайдушно озирнулася. На тумбочці стояла ваза з квітами, які вже встигли зів’янути. Я схопила її обома руками й щосили кинула на підлогу. Скло розлетілося гострими уламками, звук удару пронісся кімнатою різким тріском. Удар був настільки гучним, що я була певна: Гнат мав почути. Це був мій єдиний спосіб покликати його. Моє безмовне благання. Чоловік здригнувся, його погляд на мить ковзнув у бік дверей, немов він і сам зрозумів, що часу майже не залишилося. 

Він зробив крок до мене, і я відчула, як у мене всередині все стислося від страху. Я відступила ще далі, спиною вдарилася об шафу. Мої руки безсило тремтіли, але я нахилилася, схопила уламок скла і підняла його, мов зброю. Я не знала, чи зможу вдарити, та принаймні хотіла показати, що не дамся так легко. Його очі з-під маски спалахнули роздратуванням. Він збирався кинутися на мене — я це відчула всім тілом. Але раптом у коридорі почувся різкий звук кроків. Швидкі, важкі. Двері розчахнулися. У порозі стояв Гнат. Його погляд одразу впав на мене, потім на чоловіка в масці. І я побачила в його очах блискавку гніву. 

Незнайомець, зрозумівши, що шансів у нього більше немає, різко кинувся до вікна. Встиг одним рухом відчинити його та стрибнути у темряву. Я чула лише шурхіт нічного повітря і звук, з яким його постать зникла у темряві. Гнат кинувся до мене. Він схопив мене за плечі, тряс так, ніби хотів переконатися, що я жива, що зі мною все гаразд. Його обличчя було блідим, на лобі блищав піт. 

— Анно… — прошепотів він. Його голос зірвався. — Ти… ти ціла? 

Я лише кивнула. У горлі пекло від невимовлених криків. Сльози навернулися на очі. Я відпустила уламок скла й притислася до нього, відчуваючи його тепло, його силу.