10.1 ⭐

 Анна  

   Я йшла коридором нашого дому повільно, ніби ноги відмовлялися мене слухатися. Атмосфера була гнітюча, і навіть стіни, здавалося, дивилися на мене осудливо. У повітрі відчувалася напруга, що зависла після тих холодних слів Гната. Він не кричав, як інші чоловіки, він міг одним поглядом загнати мене в кут. А тепер я знала, що у нього в руках — лист.

Лист, у якому написано неправду чи, може, правду… я й сама вже не знала, що страшніше. Я сіла на краєчок дивана й притисла долоні до колін. Тремтіння не зникало. Я не могла нічого пояснити, бо в мене не було голосу. І навіть якби він у мене був, чи повірив би він? Його очі горіли недовірою, роздратуванням і, може, тим самим власницьким інстинктом, який я бачила вже не раз. Арнольд. 

Моє серце болісно здригнулося від самого імені. Він справді був мені другом, підтримкою, людиною, з якою я могла посидіти й написати кілька записок у зошиті, бо він розумів мій мовчазний світ. Але хіба це означало, що між нами було щось більше? Ні. 

Я знала правду. Але для Гната цього було замало. Я підвелася й підійшла до вікна. На вулиці йшов дощ, краплі стікали по склу, і я відчула, як вони перегукуються з моїми власними сльозами. Гнат не любив мою слабкість. Він завжди казав, що я повинна бути сильнішою, інакше світ мене зламає. Але хіба можна бути сильною, коли тобі в обличчя кидають слова, що ріжуть душу? Я обхопила руками плечі, наче намагалася зберегти тепло всередині себе. 

Згадала, як сьогодні вранці він різко зачинив двері, навіть не глянувши на мене. Його тінь висіла на мені весь день, і тепер я знову відчувала себе загнаною в глухий кут. У кімнаті було тихо, тільки годинник цокав на стіні. Я прислухалася до цього рівного звуку, намагаючись заспокоїти себе. Але спокій не приходив. У моїй уяві знову й знову поставало його обличчя — насуплене, жорстке, і водночас із тією прихованою вразливістю, яку він сам намагався придушити. Я знала: як би він не відмовлявся від почуттів, як би казав, що  кохає мене, що я потрібна йому,все було б інакше, але попри все він усе ж таки хотів мати владу наді мною. Його бажання — щоб я належала лише йому — було для мене і кайданами, і дивним відчуттям безпеки водночас. 

Я торкнулася пальцями губ, ніби хотіла стримати невимовні слова. Якби я могла кричати, я б сказала йому правду. Я б довела, що не зрадила його. Але мій світ був інший — тихий, мовчазний, і він, мабуть, ніколи до кінця його не зрозуміє. Я повернулася до столу й дістала свій маленький блокнот. Почала писати слова, які він, можливо, колись прочитає: 

“Я не винна. Я ніколи не була з Арнольдом. Моє серце завжди належало лише тобі, навіть якщо ти цього не просив.” 

Рука тремтіла, чорнило розмазувалося на сторінці. Я знала, що, можливо, він цього не прийме. Але це був єдиний спосіб, яким я могла говорити з ним. І я писала, бо це була моя єдина зброя проти мовчання, яке поглинало мене.