9.3 ⭐

   Лист лежав переді мною на столі, розгорнутий, зім’ятий, наче вже сам по собі був сповнений злості. Кілька рядків, написаних чужою рукою, вибили з-під ніг ґрунт:

 «Твоя дружина не така свята, як здається. Вона мала зв'язок з Арнольдом. Вони були коханцями». 

     Я перечитав ці слова, напружено стискаючи щелепи. Усередині клекотіла лють. Не тому, що я шалено кохав Анну — ні. Наш шлюб ніколи не був про пристрасть чи палку відданість. Але все одно — вона була моєю дружиною. Моєю. І думка про те, що хтось інший торкався її, дивився на неї так, як мав би тільки я, різала, мов лезо. Я піднявся зі стільця й пройшовся кімнатою, намагаючись угамувати цей вихор у голові. У вухах стугонів кров. Кожен крок луною бився об стіни. Чому саме Арнольд? 

Я завжди бачив, як він дивився на неї — занадто м’яко, занадто відверто. Але я закривав очі, не надавав значення. І тепер цей папір у моїх руках доводив, що я був сліпцем. Зім’яв листа й кинув у куток. Але від того легше не стало. Навпаки, здавалося, що слова вкарбувалися в мою голову, і я вже ніколи їх звідти не витру. Я уявив Анну — її мовчазну постать, очі, в яких завжди жеврів той тихий вогонь, який я не хотів помічати. Вона не говорила — але, може, говорила своїм тілом, своїм поглядом? Може, в тиші між нами й ховалася та зрада? 

Рука сама собою стиснулася в кулак. Мене дратувало навіть не те що я нібито дізнався, а те, що я не контролював ситуацію. Я, який завжди тримав усіх на відстані, тепер раптом виявився тим, кого могли обдурити. І це було нестерпно. Я схопив піджак і вийшов із кабінету. Повітря надворі здалося холоднішим, ніж зазвичай, але воно не остудило мого гніву. Я їхав додому, стискаючи кермо так, що пальці біліли. 

Перед очима раз у раз поставав Арнольд. Його усмішка, його нахил голови, коли він вітався з Анною. Його манера занадто довго затримувати погляд на ній. Козел. Коли я відчинив двері будинку, Анна стояла у вітальні. Вона обернулася до мене — тиха, стримана, як завжди. У руках тримала книгу, і на мить мені здалося, що вона зрозуміла все ще до того, як я увійшов. Я підійшов ближче. 

Наші очі зустрілися. В її — здивування і тривога. У моїх, мабуть, лише злість. 

— Ти була з ним? — вирвалося у мене, голос гучний, рвучкий. — З Арнольдом? 

Вона широко розплющила очі, книга випала з її рук на підлогу. Вона зробила крок назад, але не відповіла. Звісно ж. Її мовчання завжди було моїм випробуванням. 

— Скажи мені правду, — я майже прошипів, хоча й знав, що не почую слів. Її руки затремтіли. Вона жестом намагалася пояснити щось, але я був засліплений. Усе її мовчання здавалося зізнанням. Кожен порух губ, які не могли вимовити слова, здавався спробою виправдатися. Я відчував, як мене роздирає зсередини. 

Я не кохав її — принаймні, так я казав собі. Але у цей момент вона була для мене більше, ніж просто жінка поруч. 

Вона була моєю власністю, моєю територією, і я не міг допустити, щоб хтось інший її торкнувся. 

— Ти належиш мені, — сказав я тихо, але так, що в голосі бриніло залізо. — Лише мені. 

     Анна опустила голову. Її плечі злегка здригнулися. Я не знав, чи то від страху, чи від образи. Та мені було байдуже. Я не хотів бачити в її очах ні жалю, ні пояснень. Я хотів тільки одного — забути цей лист і знати, що вона завжди буде поруч, навіть якщо мовчки. Я підняв книгу й поклав на стіл. Відчував, як у грудях стискається щось важке, від чого неможливо втекти. Злість не зникла, але під нею жеврів дивний, гіркий біль. І я не знав, що гірше — її мовчання, чи моя власна правда, від якої не втекти.

Ну що друзі як думаєте що відповість Анна? Й чи дійсно ревнує Гнат?