9.1⭐

 Гнат  

   Я прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай. Але ледве зайшов у кабінет, як відчув дивний холодок у повітрі. Підлеглі, які зазвичай вітаються ввічливо, тепер мовчки переглядалися, шепотілися між собою. Кожен погляд, який випадково зустрічав мій, відразу відводився. 

— Що тут коїться? — промовив я сам до себе, але мої слова відчинили лише ще більше тихого шепоту. Я підняв голову й побачив на моніторі біля рецепції, як одна з секретарок намагалася непомітно показати комусь екран. І тут я зрозумів. Фото. Анни. Недавно вона виклала його в інстаграм. Фото, на якому вона сиділа у панчохах, легка, спокуслива, із глибоким поглядом. 

І тепер це… це стало предметом обговорення. Мої підлеглі дивилися на мене не так, як завжди. 

Ні, тепер у їхніх очах — здивування, цікавість і ледь помітний осуд. Я відчув, як гнів піднявся зсередини. Грудна клітка стискалась, серце калатало, а холодний розум намагався не дати емоціям втекти назовні. — Валик! — крикнув я. Мій помічник, айтішник одразу підійшов, знімаючи навушники. 

— Так, бос? 

— Валик, — сказав я спокійно, але з тоном, який не допускав жодного заперечення, — у нас проблема. Фото Анни. В інстаграмі. Ти знаєш, про що я. 

Валик кивнув і підсів за свій ноутбук. 

— Я можу видалити, бос, — сказав він, друкуючи щось швидко, — але інстаграм опублікував її нещодавно. Якщо вже з’явилось у мережі, все поширилось… 

— Що? — я відчув, як кров приливає до голови. — Поясни нормально. 

— Фото злили в мережу, — відповів Валик, — Не тільки в інстаграм. Фейсбук, телеграм, форуми, навіть деякі новинні пабліки. Вони буквально гуляють інтернетом самостійно. 

Я затремтів від люті й безсилля одночасно. Моя дружина. Її приватність. І це… це тепер публічно, на очах усіх, включно з тими, хто сидить у моєму офісі. 

— Видали! — ричав я. — Видали все, що можна! 

— Я вже, — Валик швидко клацав клавішами, — Але це… бос, вже не тільки на серверах. Їх злили повністю. Хтось його завантажив у піратські акаунти, воно збирає коментарі та репости. 

Я стиснув кулаки. Я — мер міста. Я маю повноваження, ресурси, доступ до всього. І нічого не можу зробити з тим, що сталося в один момент, в один клац. 

— Валик, ти розумієш, що це означає? — голос мій підвищився. — Це не просто приватне фото. Це моя родина, це моя дружина. І ти кажеш мені, що я нічого не можу вдіяти? Валик опустив очі. 

— Так, бос. Це вже поза контролем. Ми можемо лише обмежити подальше поширення. 

Я відчув, як стискається горло, як розпирає груди. Моя лють, мій сором, моя безпорадність одночасно. Я міг би влаштувати скандал, звільнити людей, заборонити сайти. Але це не поверне нам приватності. Навіщо вона взагалі викладала те фото? Якого біса? Кому і що вона хотіла довести? 

Я зробив крок до вікна, дивлячись на місто, яке управляю, на людей, які дивляться на мене, наші з Анною життя тепер публічні, як на виставку. І подумав: влада не дає права контролювати все. Особливо, коли справа стосується твоєї сім'ї. 

— Валик, — тихо промовив я, — роби, що можеш. Обмежуй поширення. Але… попередь Анну. Вона має знати. 

Валик кивнув, і я залишився один. Мер міста. Чоловік. Чий дім і життя зламали одним натисканням клавіші.