8.3 ⭐

Я йшла додому зі школи-інтернату, де працювала вчителем, і відчувала втому після довгого дня. Діти постійно вимагали уваги, але зараз у моєму розумі була тільки одна думка — про вечір, про Гната, про все, що сталося. Ноги йшли самі, автоматично, по знайомих вулицях Сонцедара.

Повітря було трохи прохолодне, вітер злегка шурхотів у сухому листі, що залишилося на тротуарі. Я втупилася у свої власні кроки, відчуваючи важкість у грудях. Мої руки тремтіли, але не від холоду — від внутрішнього напруження. Я думала про те, як Гнат реагував на моє селфі, і про те, що я не могла сказати йому ні слова. Мовчання стало моєю зброєю й водночас тягарем.

Раптом я почула знайомий голос:

— Анна?

Я підняла голову і побачила Арнольда. Він стояв на розі вулиці, рука в кишені, усмішка на обличчі. Його погляд був теплий і щирий. Арнольд завжди вмів бачити більше, ніж я сама могла дозволити собі відчути.

— Привіт, — промовив він, роблячи крок назустріч.

Я кивнула у відповідь, мовчки, як завжди. Моя німота вже давно стала частиною мене, але в Арнольді вона ніколи не викликала незручності. Він розумів мене з одного жесту.

— Я бачив твоє фото в Instagram, — сказав він, нахиляючись трохи вперед. Його голос був тихий, але в ньому була увага, яку я відчувала на рівні серця. — Ти… смілива, й ризикована дівчина.

Я прислухалася до його слів, відчуваючи, як всередині щось стискається. Смілива? Можливо. Ризикована? Може, так. Але все це не відчувалося так, коли ти мовчиш і ховаєш усі свої страхи та емоції під товстим шаром тиші.

Я підняла очі на нього й усміхнулася ледь помітно. Він відповів тією ж м’якою усмішкою, як би розуміючи мою мовчазну реакцію. Мовчання між нами не було незручним; воно було розмовою без слів.

— Ти не шкодуєш? — запитав він раптово, його голос став трохи серйознішим.

Я лише хитнула головою. Можливо, це був ризик, але іноді треба ризикувати, щоб відчути себе живою, хоч би й на коротку мить.

Арнольд кивнув, ніби підтверджуючи мої думки. Його погляд зупинився на моєму обличчі, і я відчула тепло, яке він посилав без жодних слів. Було дивно і трохи приємно, що хтось може бачити мене повністю, навіть без голосу.

Ми йшли разом кілька кварталів, не поспішаючи, але й не зупиняючись. Його присутність давала мені відчуття безпеки, мовби він міг витягти мене з тих темних думок, які оселилися після того, як я побачила Гнатів поцілунок з іншою.

— Ти знаєш, — продовжив він, — інколи я заздрю твоїй рішучості. Не всі здатні зробити те, що ти зробила.

Я кивнула ще раз. Слова його були для мене як тихе визнання: я не сама у своїй тиші, я не одна у світі, який часто здається чужим і холодним.

Ми підходили до мого будинку. Арнольд зупинився біля воріт. Його руки лежали в кишенях, а очі залишалися уважними, наче він намагався прочитати мої думки.

— Аню, бережи себе, — сказав він тихо. — І пам’ятай: ти сильна. Найсильніша з жінок яких я знаю. 

Я дивилася на нього, на його щирий погляд, відчула, як всередині мене стихає напруга. Я хотіла сказати щось, але мої слова залишилися всередині, а він зрозумів. Його усмішка залишилася зі мною, коли я зайшла у квартиру, залишивши Арнольда на вулиці.

Я зачинила двері за собою й стояла ще хвилину, слухаючи тишу. Внутрішньо я відчула себе трохи сильнішою. Може, я і німа, можливо, мої слова мовчать, але я знаю, що здатна діяти, ризикувати й залишатися собою. І навіть у тиші, навіть у темряві, це відчуття мене не покидає.