8.2 ⭐

   Я довго стояла біля дзеркала у спальні, розглядаючи власне відображення. Мій чоловік Гнат сьогодні зранку навіть не глянув на мене як слід. Його очі були холодні, а в голові, мабуть, усе ще крутилося те, як він фліртував і цілувався з тією новою помічницею. Думав, я йому пробачила? Забула все? Звісно, я не пробачила. І зберегла в телефоні фотографію, яка пекла мені душу весь цей час. Але того дня я вирішила: досить мовчати й ковтати. 

Я не збиралася влаштовувати сцену, не хотіла плакати. Я просто трохи… розізлю його. Я взяла сумочку, швидко намалювала губи червоною помадою й вийшла. Вулиця Сонцедара була тепла й сонячна, але всередині мене панував зимовий холод і трошки вогню. Магазин спідньої білизни знаходився недалеко, і я йшла туди впевнено, хоча серце билося швидше. Усередині пахло новим шовком і парфумами. Продавчиня усміхнулася: 

— Щось особливе шукаєте? 

Я кивнула, але голосу в мене все одно не було, тож довелося дістати з телефону картинку — мереживні панчохи чорного кольору. Продавчиня зрозуміла мене з першого погляду. 

Вона дістала кілька варіантів, провела рукою по тканині, щоб я відчула її ніжність. Я обрала найтонші, із витонченим візерунком по краю.

— Ідеальний вибір, — сказала вона, пакуючи їх у маленький пакет із золотим тисненням.

Вдома я зачинилася у спальні. Зняла з себе повсякденний одяг, одягла панчохи, і шкіра ніби стала іншим полотном — м’яким, чуттєвим. Відчуття було дивним: мені хотілося плакати й сміятися одночасно. Я знала, що роблю це не для себе. 

Це — для нього. Щоб він побачив і згадав, хто я. Не лялька й не порожнє місце. Я взяла телефон, сіла на ліжко так, щоб світло з вікна падало на ноги, і зробила селфі. Не вульгарне, а з натяком. Трохи зігнуті коліна, мереживо на передньому плані, мій погляд — у камеру. У ньому не було ніжності, тільки холодна впевненість. Відкрила Instagram. Руки тремтіли, але я натиснула «опублікувати». Підписала лаконічно: “Іноді варто відчути у собі жінку” І все. Крапка. Через кілька хвилин почали сипатися лайки й коментарі. Хтось ставив сердечка, хтось жартував, хтось писав про сміливість. А я сиділа, гортала стрічку й чекала, коли він побачить.

Вечір. Двері заскрипіли — Гнат повернувся. Я чула, як він знімав пальто, кидав ключі на полицю. Його кроки були впевнені, але коли він зайшов у спальню, на його обличчі вже був інший вираз. 

— Це що було? — він кинув телефон на ліжко, екраном догори. Мій Instagram був відкритий. Я мовчала, дивилася на нього, як на людину, яку колись любила беззастережно, а тепер не впізнавала. Його брови були зведені, у голосі звучало роздратування.

 Але в очах… там було щось інше. Щось, що він намагався приховати. Він підійшов ближче. 

— Ти спеціально? Я нахилила голову, ледь усміхнувшись. Звісно, спеціально. Але він не отримав моєї відповіді. Ми довго дивилися одне одному в очі. Напруга висіла у повітрі, як натягнута струна. Я відчувала його подих, чула, як серце починало битися швидше. І мені навіть трохи було страшно від того, що я не знала, чим усе це закінчиться. Він відвів погляд, зробив крок назад і вийшов, грюкнувши дверима. Я залишилася сама. Лежала на ліжку, витягнувши ноги в панчохах, і думала: може, це було нерозумно. Але принаймні тепер він знав — я не тінь у цьому домі. Я змогла змусити його щось відчути. Навіть якщо це відчуття — злість.