8.1 ⭐

Анна

   Я повернулася додому пізно вранці, коли сонце вже ледь-ледь починало вигравати світлом у холодному ранковому небі. Весь вечір і ніч пройшли в думках — про нього, про ту дівчину, про той поцілунок, який я бачила у його очах, але не могла почути. Я йшла тихо, боячись навіть власної тіні, ніби якщо я зупинюся, він мене побачить і все знову зламається. У квартирі було тихо, надто тихо. Відчуття порожнечі підстерігало мене з кожним кроком. Я залишила сумку біля дверей і повільно підійшла до вітальні. 

Там він сидів, обличчя втомлене, очі трохи запалі — але, коли він підняв на мене погляд, я відчула холод, що проникнув глибоко всередину. Мені не хотілося нічого, я б не змогла знайти слів. Мовчання між нами тягнулося важким ланцюгом. Кожен його рух здавався мені чужим, а його усмішка, навіть натягнута і швидкоплинна, була схожа на маску, що приховує щось набагато гірше. Я схилила голову, наче шукаючи у своїх долонях хоч якусь опору. Ні — цього разу не можна було мовчати. Бо мовчання — це була моя пастка. Мовчання зберігало всі мої рани, всі мої сумніви й біль, який росте, як бур’ян, щодня. Потім я помітила, як він бере в руки мій телефон. Я не могла відірвати від нього очей, коли він почав гортати фотографії. Моє серце почало калатати швидше, мов у дитинстві перед тим, як я зробила перший вчинок, що змінив усе. І ось вона — світлина. Не просто світлина, а той самий момент, який я боялася уявити, той поцілунок, який він подарував іншій. Я бачила його очі, напівзаплющені, губи, що торкаються чужих, і розуміла — це сталося. Це було реально. Коли він подивився на мене, я побачила у його погляді здивування, відчай і, можливо, жалю. Але вже було пізно. Слова, які він міг би сказати, розсипалися десь у повітрі, і нічого не поверталося назад. Я не заплакала. Мені здавалось, що сльози залишили мене давно, разом із надією. Я мовчала, бо не знала, як сказати те, що лежало на моїх губах — як сказати, що я боялася втратити його не лише як чоловіка, а як людину, яку колись кохала всім серцем. 

— Чому? — показала жестами я в тиші, більше до себе, ніж до нього. Він нічого не відповів. Лише підвів плечі, ніби відповіді на це питання не існувало. І в цьому мовчанні я зрозуміла — ми вже не разом, хоча фізично я була поряд. Я встала і пішла до спальні, залишивши телефон на столі. Він продовжував сидіти, дивлячись у порожнечу. Я знала, що наступні дні будуть важкими. І що навіть якщо я захочу пробачити, ця світлина завжди буде між нами, мов зашморг. 

Лягла на ліжко і дивилася у стелю. Я думала про всі наші роки — про те, як ми були поруч у найкращі й найгірші моменти, як намагалася підтримати його, як мовчки чекала, що він подивиться на мене по-іншому. Тепер я зрозуміла — іноді навіть одна мить здатна змінити усе. Іноді поцілунок — це не просто дотик губ, а розбитий міст між двома серцями. Я заснула з відчуттям холоду всередині, з надією, яка ледь світиться на дні душі, і з питанням, на яке ніхто не дасть відповіді: чи можна повернути те, що пішло назавжди?