7.3 ⭐

Я сидів у своєму кабінеті, гортав документи, коли Олеся — нова працівниця — обережно зазирнула у двері. Її розкішний бюст просто миготів перед моїми очима. 

— Можна? — її голос звучав невинно, але в очах світився той вогник, який жінки не завжди помічають у собі. Я кивнув і посміхнувся. 

— Звісно, заходь. Вона принесла мені кілька перекладів листів із зарубіжними партнерами. 

Ми розмовляли про роботу, але поступово теми ставали все легші, майже жартівливими. Вона кинула якусь іронічну репліку про мою краватку, і я, сміючись, відповів, що вона могла б вибрати мені кращу. Здавалося, між нами зав’язується щось, хоч я й розумів — ступаю на слизьку дорогу. Але якийсь голос всередині мене так і підштовхував до цього. Ближче до вечора вона сказала, що знає цікавий клуб у центрі, де можна розслабитися після важкого дня. У голові промайнуло: «Не варто». Але вголос я почув власне: — Показуй дорогу. У клубі було напівтемно, грала гучна музика, світло миготіло в такт басам. Ми сіли за окремий столик. 

Олеся сміялася, нахиляючись ближче, щоб я чув її крізь шум, її рука час від часу торкалася моєї. Я бачив, що інші відвідувачі кидають на нас погляди. Ми випили по коктейлю. Вона розповідала якусь історію про свою поїздку за кордон, і в якийсь момент, піддавшись імпульсу, я нахилився і поцілував її. Коротко. Ледь торкнувся губ. І одразу відсунувся, відчувши гострий присмак провини. 

— Це була помилка, — сказав я, намагаючись жартувати, але слова прозвучали глухо. 

Вона лише знизала плечима і продовжила розмову, ніби нічого не сталося. Ми вийшли з клубу, коли небо вже світлішало. Я відвіз Олесю до її квартири, навіть не піднявшись у під’їзд. Дорогою додому мене точило неприємне відчуття. Усе, що сталося, було таким… дрібним, але водночас могло стати вибухом. Але Олеся була такою...живою... 

Востаннє я таке відчував коли зустрічався з Лізою. Саме тому я й закохався в неї. Анна завжди була чимось ефемерним. Ніби не з цього світу. Й можливо тому я її й уникав весь час. Квартира зустріла мене тишею. 

Анна сиділа на дивані у вітальні. Вона була бліда, губи стиснуті в тонку лінію. Її очі — ті самі, які завжди світилися теплом — тепер здавалися холодними, наче зимове небо. 

— Ти не спала? — спитав я, хоч і знав, що відповідь очевидна. Вона не рухалася, лише дивилася на мене так, що мені захотілося відвести погляд. Я зняв піджак, кинув його на крісло й узяв зі столу її телефон, що лежав біля чашки з остиглим чаєм. Айфон засвітився, і я машинально провів пальцем по екрану. Першою у фотогалереї була свіжа світлина — нечітка, злегка розмита, але все ж достатньо виразна, щоб я побачив себе. Мене, у клубі, в тому самому напівтемному залі, де миготіло світло, і… мене, який цілує Олесю. 

Я відчув, як щось стискає горло. 

— Хто тобі це надіслав? — запитав я, і голос мій прозвучав різкіше, ніж я хотів. Анна лише відвела погляд, повільно піднялася й пішла до спальні. Без жодного слова. 

Без жодного жесту. Вона була німа, але зараз її мовчання мало силу крику. Я стояв посеред кімнати, стискаючи в руках телефон, і думав, що пояснити тут уже, мабуть, нічого не вийде.