7.2 ⭐

  Я почув, як замок у дверях клацнув, і тихий скрип петель прокотився по квартирі. Це була Анна — хода легка, повільна, з тією обережністю, яку я колись сприймав як ніжність, а тепер чомусь дратувався. Вона поставила сумку біля стіни, і я вже знав: зараз вона спробує глянути на мене своїм мовчазним запитальним поглядом. Але що я міг їй сказати? Що весь мій світ котиться під три чорти? Чи що я падаю повільно у прірву? Я сидів за столом, але вже не бачив ні ноутбука, ні флешки. Все нутро горіло від злості й страху, які я не хотів визнавати за страх. Коли вона переступила поріг кабінету, я різко підвівся. — Де ти була? — слова злетіли надто гучно, різко, хоча й без відповіді. Її губи злегка тремтіли, але вона мовчала. Завжди мовчить. Це неабияк мене дратувало. Наче живеш з лялькою. 

— Ти навіть не дивишся, що відбувається в цьому домі! — кинув я, ніби це було її провиною, що хтось заліз у моє життя. — Ти… тінь. Чуєш? Просто тінь у власному домі! 

Вона кліпнула, наче від удару, але погляду не відвела. Її руки повільно зімкнулися на ремінці сумки, якби вона могла — мабуть, щось би сказала. Але вона лише стояла, і в цьому мовчанні було щось таке, що ще дужче мене дратувало.

— Ти навіть не розумієш, як це — коли тебе зраджують! — продовжував я, не підбираючи слів. — Або розумієш… занадто добре? 

Я підвівся. Її очі на мить стали темними, майже чорними, і я відчув, що переступаю межу. Але зупинитися не міг. 

— Може, це ти? — кинув я майже пошепки, але з отрутою. — Може, це твоя робота? Чи, може, ти комусь продала інформацію… Скажи...

Вона зробила крок до мене. Просто крок. І цього було достатньо, щоб я відступив. Німа. Тиха. Але її погляд різав глибше, ніж будь-які слова. Ми стояли так, поки моє дихання не почало вирівнюватися. Її плечі були злегка опущені, як у людини, яка звикла до ударів — не завжди фізичних, але не менш болючих. Я раптом побачив на її обличчі не тільки образу, а й щось гірше — втому. Ту, що накопичується роками. Вона не заплакала. Анна ніколи не плаче при мені. Лише взяла сумку, повільно пройшла повз мене й зупинилася біля дверей. 

Її рука торкнулася дерев’яної лиштви — ледь помітний рух, але я знав: це був її спосіб сказати я все розумію. І тут я вперше за вечір відчув щось схоже на сором. Не тому, що образив її — а тому, що навіть зараз, після моїх слів, вона мовчки несла цей тягар. Двері до спальні зачинилися тихо. У квартирі стало так порожньо, що я почув власне серце. І подумав: можливо, я тільки що втратив єдину людину, яка насправді була на моєму боці. Але вона не почує цього. Бо я не скажу. А вона — не відповість.