7.1 ⭐

   Я повернувся додому пізніше, ніж планував. У під’їзді пахло сирістю й чужими цигарками, і я чомусь відчув холодок уздовж спини. Ключ у замковій щілині провернувся тугіше, ніж зазвичай. Не роззуваючись, я пройшов у кабінет. Ноутбук стояв там, де й завжди, — на столі біля вікна, але щось у його вигляді було неправильним. Кришка була прочинена, хоча я завжди закривав її перед виходом. Іще — синє світло індикатора горіло, хоч я був певен, що вимкнув його вранці. Сів, натиснувши клавішу. Екран ожив, але замість звичного робочого столу з текою "робота" та фоновим фото моря мене зустрів чорний фон із білими літерами: Access granted. Це не було моє вітальне повідомлення. Я провів пальцями по тачпаду — курсор рухався мляво, наче його хтось щойно віддалено контролював. 

Мої пальці стали холодними. Відкрив історію браузера — замість звичних сторінок я побачив список сайтів, яких ніколи не відвідував. Серед них — якісь форуми з дивними назвами, теми про зломи корпоративних серверів, обговорення тіньових ринків. Я нічого не розумів. Серце калатало наче метелик, що б'ється об скло. Спробував зайти у свій поштовий акаунт, але пароль не підходив. Ще раз. І ще. Всі мої паролі були змінені. На місце гнітючої тривоги прийшов гнів — хто посмів лізти в моє життя? Анна? Чи могла вона так вчинити? 

Але вдома нікого не було. Вона ще зранку пішла у свою дурнувату школу. Треба було обов'язково її дочекатися. Я відкрив теку з робочими файлами — половина документів зникла. Натомість з’явилася нова, названа: не відкривай. Серце калатало, та, звісно, я клацнув. Усередині було лише одне відео. Запустив. На екрані з’явилося зернисте зображення. Камера стояла у моїй вітальні. Я побачив себе — учора ввечері, коли я розмовляв телефоном. Чітко було чути кожне слово, яке я вимовляв, навіть інтонації. Мене наче обдало крижаною водою: отже, за мною стежили у власному домі. Я поставив відео на паузу й збільшив кадр. У відбитті вікна виднівся силует людини — високий, у капюшоні. 

Він стояв у дверному прорізі кухні й дивився просто на мене, поки я навіть не підозрював про його присутність. Почув тихий звук — десь у коридорі. Миттєво вимкнув звук у ноутбуці й прислухався. Це було, як подих — короткий, ледь вловимий. 

Мені здалося, що я не сам. Встав, тихо відсунувши стілець. Взяв металеву лінійку зі столу — смішна зброя, але краще, ніж нічого. Вийшов у коридор. Двері до спальні були прочинені, хоча я їх зачиняв вранці. Повільно відчинив — порожньо. Але на підлозі лежав маленький чорний флешнакопичувач. Повернувся до ноутбука. Під'єднав флешку — на ній був лише один файл, текстовий документ із фразою: Ти відкрив не те. Справжнє буде завтра. У горлі пересохло. Хтось грав зі мною, наче кішка з мишею. І я вже не був певен, чи хочу дочекатися завтрашнього дня, щоб дізнатися, що ж вони мали на увазі.