6.3.⭐

   Я стояла, прикипаючи до дверей, немов намагаючись передбачити їхній рух. Ручка в моїх руках була холодною, і я знову і знову смикала її, сподіваючись, що цього разу замок піддасться. Але двері залишалися незмінними — мовчазні й неприязні. Я відчула, як серце почало битися швидше, а дихати ставало все важче. Повітря в маленькому приміщенні стало тісним, гнітючим. Я намагалася заспокоїти себе, зібрати волю, але нічого не виходило. Кожен вдих приносив лише більше болю в грудях. Мене не було чутно, але я відчувала, як моя душа кричить від паніки. Вдруге смикнувши за ручку, я зрозуміла, що не витримаю ще однієї хвилини. Я вдарила плечем по дверях, потім руками, і чим далі, тим більше не залишалося сил. Тіснота навколо ставала нестерпною, я вже не могла думати ні про що інше, крім того, як вдихнути хоча б раз, як вийти з цього пекельного простору. Я припала до дверей, намагаючись зробити ще один, останній поштовх

. "Господи, чому замок так запнувся?! " — подумала я, коли відчула, як в очах потемніло. Я знову заплющила очі, намагаючись впоратися з болем, і коли відчинила їх, усе було розмитим. Я не могла залишити тут себе. Я мала вибратися. Мала. В цей момент почувся легкий скрегіт. Хтось наближався. Я підняла погляд, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і раптом двері почали рухатися. Ще трохи — і вони розчинилися. 

— Анно? — голос Ксенії пролунав здалеку. Її звичне спокійне запитання відчувалося, як рятівна нитка серед хаосу. Я навіть не змогла зреагувати. Всі емоції застрягли у мені, наче спробували вирватися через стиснуті губи. Мої руки тремтіли, і я не могла стояти на місці. Здавалося, ще мить — і я знову впаду. Ксенія швидко підбігла до мене, поглянула на мене й злегка нахилила голову, щоб розглянути моє обличчя. Її зазвичай впевнені очі тепер були тривожними. Вона одразу зрозуміла, що сталося. 

— О Боже, ви зовсім бліда! — сказала Ксенія, спритно відкриваючи двері ще ширше. — Ви не дихаєте нормально. Треба виходити звідси зараз же! Вона схопила мене за руку, і її присутність стала для мене таким порятунком, що я ненавмисно почала робити перші нормальні вдихи. Ксенія підвела мене до коридору, тихо вимовляючи: 

— Все буде добре, я тут. Ви зможете. Я відчула, як мої ноги знову набувають сил. Вона вела мене повільно, але рішуче, підтримуючи на кожному кроці. Я не знала, чому Ксенія опинилася поруч, але її допомога була саме тим, чого я потребувала зараз. 

— Ви… ви все правильно зробили, що сховалася. Гнат не зрозумів би, — продовжувала вона, стишено говорячи. Але її слова не торкалися мене, бо я була все ще там, у тій кімнаті, де замок не відкривався. Але тепер мені не потрібно було вибиратися знову сама. Я знала, що хтось поруч, хтось прийшов і не залишив мене в цій тісній пастці. Ксенія не питала, не давала порад. Вона просто була поряд. І це було достатньо, щоб знову почати дихати вільно.