6.2⭐

  Я прийшла ближче до вечора — з тією наївною надією, що зможу його здивувати. Невелика коробка з вечерею гріла мені руки, наче серце, яке ще не втратило віри. Пиріг із сиром, трохи теплого супу в термосі, його улюблений пиріжок з яблуками. Він любив солодке, хоч і ніколи не зізнавався. Я запам’ятала це, як запам’ятовую все — мовчки, у глибині себе. Гнат знову затримувався на роботі. Востаннє, коли я принесла йому вечерю, він не помітив, що я стояла у дверях десять хвилин. Говорив телефоном, з кимось голосно сперечався. Я тоді залишила їжу на столику й тихо пішла. Але сьогодні мені здавалося — буде інакше.

     Бо я хотіла, щоб було інакше. Охоронець біля входу, дядько Павло, кивнув мені дружньо. Я вже була тут не раз. Усе ті ж сходи, та ж скрипуча підлога третього поверху. Я наблизилася до знайомих дверей із табличкою «Гнат Стороженко, мер міста Сонцедар» і вже підняла руку, аби постукати. Та в ту ж мить з-за рогу пройшла вона. Молода. Висока. Волосся, як з реклами. Туфлі клацали впевнено, губи трохи підмальовані, але не виклично. 

У руках — теку з паперами. Я інстинктивно відступила вбік, і вона мене не помітила. Просто постукала у двері Гнатового кабінету й, не чекаючи запрошення, ввійшла. Щось стислося в мені. Я не хотіла бути свідком. Але ноги самі понесли мене до маленької підсобки навпроти — тієї, де зберігали мітли, коробки з якимись афішами та старі вазони. Я ковзнула всередину, злегка прикривши за собою двері. І стала слухати. 

— Ви мене пам’ятаєте? Ми бачилися на форумі минулого місяця, я перекладала з французької. 

— А, так-так… Ви справляєте враження, — його голос був низьким, спокійним, із тією особливою ноткою, якої я давно не чула в нашій кухні. А ще його усмішка. Не холодна і ввічлива. А щира. Справжня. Мені стало боляче. Невже я не заслуговую навіть на вдячність? А ця незнайома дівчина заслужила на більш щирі прояви почуттів.

— Я б хотіла попрацювати у вас перекладачем. Позаштатно. Чула, ви шукаєте кандидата. Маю досвід, сертифікати, — її голос був легким, ледь грайливим. 

— Мені подобається ваш запал. Та й ваш французький... звучав переконливо. Як і ви, — відповів Гнат, і я відчула, як у мене в голові починає пульсувати. 

Я хотіла вийти. Справді хотіла. Прямо зараз — відчинити двері й поставити перед ним коробку з вечерею. Але коли я обернулася й потягла за ручку, вона не піддалася. Двері зачинилися. Я смикнула ще раз — дарма. Защіпка зіскочила. Замкнуто. Мені стало страшно. 

Я мала терміново вибратися звідси, бо в мене астма. До ранку я могла не дожити. Я почала кулаками барабанити у двері. Глухо. Схоже скоро я звідси не вийду. Я стояла у темряві, серед пилу й запаху хлорки, з коробкою у руках, слухаючи, як мій чоловік фліртує з дівчиною, яка сміялася на кожне його слово. 

— Ну, якщо вам справді потрібен перекладач, я у повному розпорядженні, — сказала вона. 

— Мені потрібні люди з таким поглядом, як у вас. Ви щира, і, здається, не боїтеся викликів, — сказав він, майже пошепки. 

Я опустила погляд. У коробці охолола вечеря, яку я готувала з тією надією, що хоч щось між нами ще живе. А я стояла. Замкнена. Мовчазна. Як завжди.

Любі читачі як вважаєте Анна вибереться з підсобки? Чи стане заручницею ситуації?