6.1 ⭐

Анна 

Я пам’ятаю той день так ясно, ніби він ще триває. Сонце було надто яскравим, навіть болючим. Я стояла на ґанку батьківського будинку, стискаючи в долоні фартух, і дивилася, як Гнат сміється разом із Лізою. Він нахилився до неї, щось сказав на вухо — і вона заусміхалась, як завжди трохи зухвало, трохи занадто тепло. А потім він її поцілував. 

Я не мала голосу, щоби закричати. Не мала слів, щоби хоч якось сказати: "Не треба. Я тут. Я теж є". Я просто стояла — кам’яна, порожня, німа. Мені стало боляче. Жахливо. Гидотно.

Я закохалася в нього, ще коли він вперше переступив поріг нашого дому. Він прийшов зі своїм батьком, який мав якісь бізнес справи з моїм вітчимом. Простий, трохи зніяковілий, з відкритими долонями й очима кольору пожухлого листя. Мені здалося, що він побачив мене — не як доньку нашого батька, не як німу тінь Лізи, а як людину. Він посміхнувся мені, не з жалем, а так, ніби ми вже знайомі давно. Мені здалося, що я нарешті жива.

Він сидів у кухні, пив чай із моєї чашки, бо переплутав. А я стояла поруч і дивилася, як він тримає її — пальцями, які трохи тремтять, як у людини, що носить у собі щось незрозуміле. Ми розумілися без слів. Або мені тільки так здавалося. Він завжди уважно дивився на мене. Хоча й не проявляв особливого інтересу. Але це підкупило мене. Я повірила, що можливо особлива. Дурепа. 

Та він завжди дивився на Лізу інакше. З нею він був голосним, смішним, майже легким. Його усмішка ставала ширшою, голос — глибшим. Я ж була поряд, тиха, уважна, слухала, ловила кожен його жест. Вірила, що колись він озирнеться — і побачить мене по-справжньому.

Той поцілунок зламав щось у мені. Ліза не помітила мене — звісно ж, вона ніколи не помічала. А Гнат… його погляд зустрів мій лише на мить. І в тій миті було щось схоже на провину. Але не на жаль.

Тоді я втекла. До озера, за сад, далі, ніж звично. Там, серед осінніх дерев, я сіла на землю, згорнулася і плакала. Без звуку. Німа жалість — це найтяжча. Вона роз’їдає зсередини, як іржа метал. Я мовчала, бо не мала вибору, але в тому мовчанні було більше болю, ніж у криках. Саме тоді я зрозуміла що таке нерозділені почуття. Ті які Арнольд відчував до мене. А я просто сміялася. Не сприймала серйозно.

Тепер Гнат мій чоловік. Іноді я дуже шкодую, що ми з ним зійшлися лише тому, що Ліза поїхала. Або тому, що я була зручна, тиха. Не сперечалась. Не заважала. Він навчився бути добрим до мене. Але це завжди було мов тінь того, чого він не сказав. Тінь тієї усмішки, яку я бачила, коли він цілував не мене.

Я його люблю досі. І ненавиджу за це.

Шановні читачі твір бере участь у флешмобі _літературний_рататуй_