5.3. ⭐

   Ми з Анною йшли мовчки. Вітер грався її волоссям, а я тримав її руку у своїй — тонку, теплу, мов дихання. Вона кивнула, коли я запитав, чи хвилюється. Все ж таки вечеря з батьками — справа не з легких, навіть якщо ти німа, навіть якщо вже одружена. Ресторан був затишний, приглушене світло, скатертини кольору шампанського. Батько, як завжди, виглядав, ніби щойно зійшов із рекламного плаката: краватка ідеально вузлом, погляд критичний. 

Мати всміхалась стримано, мов через скло. Анна написала на телефоні: 

"Рада вас бачити". Моя мати відповіла вголос: 

— І ми тебе, люба. 

Все йшло нормально. Я навіть розслабився. Анна поводилася як завжди ідеально. Це в ній мені завжди подобалося. Стримана й мовчазна. Все йшло навіть добре. До тієї хвилини, коли біля нашого столика не зупинився чоловік. Високий, русявий, із гарно окресленим підборіддям. 

Він не сказав ні слова — лише глянув на Анну й почав щось швидко показувати руками. Анна спочатку застигла, а потім — ніби щось у ній ожило. Її пальці відповіли блискавично, жест за жестом, мов танець. Обличчя повеселішало. Вона навіть засміялась — беззвучно, але так щиро, що в мене щось стислося всередині. 

— Хто це? — буркнув батько, але відповісти йому не встиг ніхто. 

— Перепрошую, — мовив той чоловік уже вголос, з нотками незручності. — Я Арнольд. Ми з Анною вчилися в одному інтернаті. Я побачив її — і не міг не підійти. Вибачте, якщо перебив. 

Арнольд... Навіть ім’я якесь... надто правильне. 

— А ви часто зустрічаєте знайомих жіночої статі у ресторанах? — кинув я з напівусмішкою, у якій було більше гіркоти, ніж жарту. — Чи це у вас хобі — підкатувати до жінок, які не можуть відповісти? 

Мати закашлялась. Батько стис губи. Анна витріщилася на мене з подивом. Потім почала на пальцях щось пояснювати цьому Арнольду. Вискочка. Справжній вискочка. Арнольд же глянув на мене без тіні злості — з тим спокійним виразом обличчя, який ще дужче дратує. 

— Не хвилюйтесь. Я вже йду. Анно, приємно було побачити тебе. Він легко торкнувся її пальців — не руки, лише кінчиків, з ніжністю. І пішов. Я стис кулаки. У голові шуміло. 

"Гнате", — написала Анна на екрані телефону. "Це був просто старий друг." 

Я прочитав. І все одно не зміг втримати грубість: — Не кожного друга ти зустрічаєш із таким блиском в очах. Лише тих, хто добре пам’ятає твої руки? Анна опустила очі. Тиша затягнулась, мов темна вода. Мати щось почала говорити про рибу. Батько вдавав, що не чує. А я сидів і думав: чому мені хочеться встати й піти. Не через Арнольда. А через те, що Анна світилася поруч із ним і мовчала поруч зі мною. Це були не ревнощі. Це був гнів — той, що тоне глибоко, без істерик, але з присмаком отрути. На себе. На неї. На цього упередженого Арнольда. 

Потім вона взяла мене за руку. Легкий дотик, мов вибачення. І я… здається, мені стало соромно. За те, що був грубий. За те, що не запитав, а відразу напав. За те, що у мені завжди живе страх бути зайвим. Відійти на другий план. Бути не першим. Й навіть не останнім. Не знаю чому я так реагую. Та точно знаю що не дозволю нікому зробити мене рогоносцем.