5.2⭐

   Я сидів на землі, намагаючись вирівняти дихання. Дим ще стояв у повітрі, а вибух все ще лунав у вухах — відлунням, що не зникало. Але думки — були не тут. Мене накрило хвилею спогадів. Спогадів про ту, до кого я мав повернутись. 

Анна.

   Ми познайомилися два роки тому, на вечорі в її вітчима, Петра Кузнецова. Відомого в місті магната. Чоловік з гучним голосом і важкою поставою — який мав багато жінок й врешті одружився з вдовою, яка мала доньку. Анну. Він любив влаштовувати застілля — шумні, зі столами під зав’язку, пляшками, піснями й нескінченними тостами за «міцну сім’ю». Я тоді був у компанії батька, він хотів владнати з нерухомістю, і ще якісь домовленості. Все мало бути просто: поїхати, посидіти, поїхати. 

Ліза з’явилась першою. Вона ніби свіже повітря в наш нелегкий час — яскрава, впевнена, смілива. Стрілки підведені, очі глибокі, усмішка — точно знала, де її використовувати. Вона була з тих, хто завжди стоїть у світлі. Її всі бачили. Вона заповнювала кімнату, як музика з великих колонок — занадто гучно, але ти все одно слухаєш. Я дивився лише на неї. Аня з’явилась згодом. Непомітно. Сіла в кутку, поруч із дверима на кухню. Вона була в простій, блідо-рожевій сукні, з волоссям, зібраним у хвіст, і обережним поглядом, який ні з ким не зустрічався довше ніж на секунду. Я помітив її, але не одразу зрозумів, що вона — сестра Лізи. Між ними було мало спільного. Ліза — вогонь. Анна — мов тінь від дерева, що росте осторонь. Я пам’ятаю, як сидів за столом, сміявся з дурних жартів Петра, а вона тихо подала салат через плече — я навіть не почув її кроків. Її пальці ледь торкнулися моєї руки, коли передавала тарілку, і я механічно подякував, не подивившись у її бік. 

— Вона не розмовляє, — пояснив хтось поруч. — Німа. 

І все. У мене в голові це стало як мітка. «Не розмовляє». І я відсунув її ще далі. Забув.

Пізніше я дізнався, що вона розуміє все. Що вивчила мову жестів, але рідко її використовує — бо не з кожним хоче говорити. Що в дитинстві на неї довго кричав вітчим, бо не міг змиритися з тим, що вона не відповідає. І що Ліза завжди була улюбленицею. Бо вміла відстояти свою думку. Я сміявся з жартів Лізи, дивився, як вона зухвало танцює босоніж на веранді, а 

Аня мовчки сиділа поруч із мамою і пила чай. Її очі не були сумними. Вони були спокійними. Наче все навколо — лише фон, а справжній світ був десь всередині неї. І тільки згодом я зрозумів, що її тиша — це не порожнеча. 

Це — глибина. Наступного дня я зустрів її у дворі — вона годувала собаку. Я проходив повз і кивнув. Вона кивнула у відповідь. Але не відвернулась. Просто дивилась. Спокійно. Без виклику. Без усмішки. І в її погляді було більше, ніж у всіх тостах учорашнього вечора. Мене тоді це збентежило. 

Я злякався. 

Я втік — до шуму, до Лізи, до того, що для мене звичне. І довго ще не хотів визнавати: саме її погляд чомусь залишився зі мною. Не усмішка Лізи, не вульгарні анекдоти Петра, не алкоголь і пісні — а її очі.

 Без звуку.

 Без слів.

 І думаю: вона мовчала, бо вміла чути краще, ніж ми всі. Мовчала, бо в словах немає тієї сили, яку може мати тиша. Вона мовчки дивилась — і бачила мене справжнього.