5.1⭐

Гнат 

   Я впав у сидіння, мов мішок. Хребет хруснув, коли спина торкнулась оббивки — і лише тоді я усвідомив, наскільки втомився. День видався довгим, з тих, де п’ється чотири кави, а відчути себе живим не вдається жодного разу. Усі думки — як крізь туман. М’язи тягне, віки опускаються самі собою. Я хотів лише одного — поїхати геть. А ще виспатися. Ключ встав у замок запалення з характерним клац. Я провернув його — і нічого. Тиша. 

— Та ну… — пробурмотів я, вдаривши долонею по керму. Метал задрижав, але мовчав. Що за бісові витівки? Ще раз. Клац. Панель приладів мигнула, як підморгнула, і згасла. Щось було не так. Я завмер, не рухаючись. Слухав. Але тиша не була нормальною. Вона… глуха, як у підвалі. 

Як перед чимось небезпечним. Навіть вітер спинився. Паркінг, зазвичай наповнений звуками — машини, двері, голоси — тепер виглядав мертвим. Порожнім. Лише одна стара вантажівка в кутку — темна, мов тінь. І вона раптом здалася мені чимось… підозрілим. Я поліз за телефоном — екран чорний. Розрядився. Але я ж точно заряджав. Я точно бачив 60 відсотків ще пів години тому. Це не просто збіг. Почало тиснути в грудях. Звичне відчуття — як перед небезпекою. Інтуїція. Інстинкт. Те, що не підводить. Я вийшов з авто. Повітря було надто холодним для липневої ночі. Підійшов до капота, відкрив — і завмер. Двигун… не мій. Тобто, мій, але виглядав так, ніби з заводу. Жодної пилюки. Жодного плямування масла, хоч воно в мене завжди трохи капало. І дроти — перерізані. 

Один — перемотаний ізострічкою. Якою я ніколи не користувався. Ніколи. Я ковтнув повітря. Надто глибоко. Серце пришвидшилось. Знову сів у машину. Уважніше. Нахилився вниз. І тоді побачив її. Маленьку металеву коробку, прикручену під сидінням. І цифровий таймер на ній. 02:49… 02:48… 02:47… 

Усе тіло скувало холодом. Мозок ще не встиг усвідомити, але тіло вже діяло. Я вдарив ліктем дверцята — скло тріснуло, я виштовхнув себе, перекотився по землі, закриваючи голову руками. Усе стало рефлексом. Час зупинився. Тепер мені вже було не до сміху. І тоді вибух. 

Глухий, розривний. Хвиля тепла вдарила в спину, щось свиснуло над головою, щось інше бризнуло поруч. Машина спалахнула — полум’я вистрілило вгору, неначе з пащі пекельного пса. Кришка капота з гучним дзвоном вдарилась об стіну стоянки. Я лежав. Дим різав очі. У вухах пищало. Руки вкриті подряпинами, одяг місцями обгорів. Але я був живий. Моє дихання стало важким. Я спробував підняти голову, але вона була наче камінь. Хтось хотів мене вбити. Хтось знав, де я буду. І це був не випадок. Пальці тремтіли, коли я дістався до кишені — марно шукаючи інший телефон. Хоч якийсь зв’язок із зовнішнім світом. Але нічого не було. 

Я вдихнув глибше — легені пекли. Тоді в голові виникло ім’я. Анна. Я не знав, як і кому про це сказати. Не знав, кому довіряти. Але знав одне: я мушу повернутись до неї. Поки ще не пізно. Поки вона ще жива. Бо якщо це не було випадково — значить, вона теж у небезпеці. Я підвівся. Попри біль. Попри шок. Позаду — уламки, спалений метал, дим. Попереду — ніч, порожній паркінг… і дорога до неї.

Ну що книгомани? Як вам розділ? Вдалося викликати у вас напругу?