4.3.⭐

   Я стояла перед великим полотном, на якому художник залишив тільки тіні. Постаті без рис обличчя, мов тіні з пам’яті. Вони стояли на тлі сіро-блакитного неба, такі самотні, такі знайомі. Мені стало тісно в грудях — щось у цих фігурах боляче нагадало мені дитинство. 

Нашу школу-інтернат, довгі коридори, запах крейди й дешевої каші. Погляди, що уникали моїх очей. Мати здала мене туди коли мені було всього шість. Після смерті батька вона вирішила шукати кращої долі. А я була для цього перешкодою. Тому вона легко мене позбавилася. Але я ніколи не тримала на неї зла. Вона мене любила настільки наскільки вміла. Я зітхнула. Після вчорашнього інциденту мені не дуже хотілося виходити з дому. Я навіть взяла відгул на роботі. Але ця виставка...Не просто виставка. Це його виставка. Мого найкращого друга. Я не могла її пропустити. Я не чула його кроків. Просто відчула. Наче повітря змінилося. Повернулася — і там стояв він. Арнольд. Він тримав у руках програмку виставки, але дивився не на неї. На мене. Його обличчя спершу було спокійне, майже байдужо-ввічливе. А потім він завмер. І в наступну мить його очі спалахнули. Він посміхнувся. 

— Анно?.. — тихо сказав він, ніби не повірив сам собі. Я усміхнулася. Наче серце моє знало, що сьогодні я зустріну когось важливого. Хоча я й не чекала. Ми так давно не бачилися. Стільки років. Це як ковток свіжого повітря. 

— Це ж ти… — Він зробив крок до мене. — Господи. Скільки років минуло? Десять? Я кивнула. Потім швидко витягла з сумки блокнот і ручку. Рука трохи тремтіла, але я вивела: 

"Привіт, Арнольде. Я не вірила, що колись тебе побачу." 

Він прочитав і ледь посміхнувся. Як колись, коли ми сиділи поруч на уроках і він тихцем малював мені смішні карикатури. Він завжди розумів мене — навіть без слів. Але проте володів мовою жестів. 

— Ти більше не спілкуєшся мовою жестів? Шкода, — тихо сказав він, а потім продовжив — А я думав про тебе, знаєш. Часто. Не раз питав себе, ким ти стала. Чи ти щаслива. Чи ще пишеш ті короткі вірші у кутку зошита… 

Я заплющила очі. Він пам’ятав. Усе. Колись я була небайдужою до Арнольда. Він мені дуже подобався. Але життя швидко внесло корективи. Мати таки забрала мене. Ми стали жити в будинку вітчима з його донькою Лізою. Капризною та розпущеною. Я стала її тінню. Була для неї наче прислуга. Покривала безліч її безладних зв'язків з хлопцями. Тиха й покірна. Безмовна слуга. Я знову повернулася до реальності. 

Ми з Арнольдом відійшли вбік, до вікна, де світло падало м’яко, мов крізь серпанок часу. Я жестами пояснила йому — про те, що вийшла заміж, працюю вчителем в школі для глухонімих, що малюю, що ще шукаю себе. Він розповідав уголос — про подорожі, архітектуру, свої картини, які, висіли в цій самій галереї. 

А коли він легенько доторкнувся до мого зап’ястя — тепло, обережно — я відчула, як крізь шкіру прокидаються спогади. Його руки пам’ятали мене. Його очі пам’ятали. Я знову була тією дівчинкою з інтернату. Але цього разу — вже не самотньою.

Шановні читачі додавайте книгу до бібліотеки й підписуйтесь на автора щоб не втратити оновлення. З вас сердечко ♥️ Нагадую, що даний роман бере участь у флешмобі "Літературний рататуй" тож підтримайте автора)