4.2.⭐

Я сиділа на краю ліжка, стискаючи пов’язану долоню. Кров уже не йшла, але біль залишався. Хоча не стільки фізичний, як внутрішній — щось розривалося всередині мене щоразу, коли я намагалась дихати глибше. У кімнаті було тихо. Так тихо, що чути було, як тікає час — рівномірне цокання годинника на стіні зводило з розуму. Я спробувала згадати, чи бачила когось біля будинку останні дні. Чи було щось дивне в повідомленнях. У поглядах перехожих. У снах. Але пам’ять нічого не видавала. Лише оцей момент — камінь, розбите скло, фраза з дитячої гри. "Раз, два, три, чотири, п’ять..." — знову лунає в голові, як моторошне відлуння. Я не помітила, як знову почала плакати. Тепер беззвучно. Сльози текли самі собою. У кожній — відчай. У кожній — незрозуміле очікування чогось. Чогось страшного. Я встала й тихо підійшла до дверей. Прислухалась. У квартирі панувала тиша. Гнат не шумів, не вмикав телевізор, не говорив телефоном, як іноді бувало. Наче його не було. Може знову пішов? А може… Я обережно прочинила двері. Темрява у коридорі розпливалася, як чорнило у воді. Я зробила кілька кроків. Мовчки. Обережно. Я зробила ще один крок — і тут помітила: під дверима щось лежить. Маленьке. Біле. Інша записка. Знову. Підійшла, підібрала її. Цього разу текст був коротший: "Я ближче, ніж ти думаєш." У цей момент я відчула холод, який не мав нічого спільного з протягом. Наче хтось дихав мені в спину. Я обернулась. Нікого. Але на дверцятах шафи, дзеркало — на ньому хтось пальцем написав: "Пограй зі мною." 

— Гнат? — покликала я подумки. 

Відповіді не було. Лише віконце в кінці коридору блиснуло світлом від фар авто що проїхало. Повз. Я заглянула на кухню — усе ще розбите, скалки сяяли в тьмяному світлі лампи. На підлозі — залишки вечері, яку я не доїла. На столі — записка. Вже суха. Я повернулась до вітальні. І раптом — звук. Тихий шелест. Наче щось впало. 

Я різко обернулась. Зі спальні виглянув він. Без сорочки, з телефоном у руці. Схоже він нещодавно прийняв душ, бо по його широкому й міцному торсу стікали краплі води. Золотисте волосся на грудях кучерявилося й скручувалося в завитки. Я важко ковтнула. Тому що застукала його в такій позі. Інстинктивно закуталася у свій легкий шовковий халат чорного кольору. Але Гнат навіть не звернув на це уваги. 

— Чого ходиш? — сухо запитав. Й подивився на мене, як на маленьку дівчинку, яка в чомусь провинилася. 

— Я думала... — я знітилася. — Просто хотіла знати, чи ти тут? — спробувала я пояснити на пальцях. Але не знаю чи зрозумів він. 

— Я тут, — відповів він і зачинив двері. Я стояла ще хвилину, а потім повільно пішла на кухню й почала прибирати скло. 

Руками. Не мала сили шукати віник. Дрібні уламки врізались у шкіру знову, але мені було байдуже. Я просто мусила щось робити, щоб не чути, як у моїй голові починається знову: "Раз, два, три, чотири, п’ять... Я іду шукать…"