4.1 ⭐

**Анна** 

Я стояла на кухні й готувала вечерю. Пасту з пармезаном. Собі. Бо кожен вечір я зазвичай їла одна. Гнат приходив пізно, пив воду й одразу ж лягав спати. Навіть не ускладнюючи себе просто привітатися. Деякі мої подруги, а їх всього дві. Розповідали мені про своє сімейне життя. Яка ніжність й порозуміння панує між ними. Як вони з чоловіками проводять разом час. Як спілкуються й ходять по магазинах. Й мабуть, через те що я завжди мовчала вони розповідали ще більше. Приготувавши їжу я сіла за стіл й почала повільно жувати. Мені знову захотілося стати маленькою дівчинкою, яку хоча б хтось приголубить. Скаже теплі слова. Або просто посидить поруч. Я сиділа зовсім одна в темній та похмурій квартирі. Й жаліла. Жаліла, що так й не змогла стати сильною. Я ввімкнула мобільний й почала роздивлятися пости в соцмережах. Десь збоку мене почувся звук. За вікном. Тихе цокання. Я вирішила не звертати на це увагу. Тому продовжила читати пости. Та звук знову повторився. Потім ще. Дивно. Може підлітки на вулиці граються? Але вже майже одинадцята. Я глянула у вікно, але нічого не побачила.

 Сіла знову за стіл. Але це було помилкою. Бо я почула різкий звук й дзвін битого скла. Спочатку я не зрозуміла що це, але коли з вікна полетіло купа уламків мені стало страшно. Хтось розбив на кухні вікно. Я пригнулася, щоб в мене не потрапили уламки. Але все ж декілька впилося у мою шкіру. Відчуття страху і паніки охопили мене — серце забилося швидше, а думки перемішалися у хаосі. Моя свідомість на мить зупинилася, намагаючись зрозуміти, що сталося. У цей момент я відчула не лише фізичний страх, а й глибоку тривогу за свою безпеку і невідомість, що тепер відкривалася переді мною. Через почуття сильного страху я швидко лягла на землю й зігнулася в калачик. Накрила руками голову й заплакала. Як вміла. Й чекала. Що буде далі... Але наступила повна тиша. Тільки звук сирени якогось авто розірвав її. Я так пролежала декілька хвилин. Можливо й пів години допоки не наважилася встати й подивитися у вікно. Але там не було нікого. Суцільна темрява. 

Раптом у кутку я побачила білий згорток. Підійшла до нього. Придивилася уважніше. Це був камінь. Обгорнутий в папір. Записку. Я взяла її до рук й прочитала. "Раз, два, три, чотири, п'ять...Я іду шукать"... Дивна фраза. Хто б це міг бути? Стаю на коліна й дивлюся довго на записку, яка стікає кров'ю. Чую стук вхідних дверей. Через хвилину до кухні заходить Гнат. Він ошелешено подивився на мене й одразу ж підійшов.

— Що тут відбувається? Чому ти сидиш серед уламків скла? — сердито запитав він. 

Показала йому записку й свої руки. Він уважно прочитав. На його обличчі відобразилося купа емоцій. Різного спектра. Потім він поклав папірець на стіл й вийшов. Мовчки. Знову ігнорував мене. Я почула як у коридорі грюкнули вхідні двері. Я опустила голову. Декілька сліз покотилися по щоці. Я їх витерла вказівним пальцем. Гнат повернувся через кілька хвилин. В руках він тримав аптечку.

 — Давай сюди свої долоні. Треба обробити рани, — промовив строгим та холодним тоном. Гнат робив все вправно. Жодних зайвих рухів. В кінці наклав мені пов'язку на самій глибокій рані. Й допоміг встати з підлоги. Потім провів до кімнати й закрив за собою двері. Я знову залишилася одна.