2.1⭐

Анна

**Наш час.**

   На календарі 1 грудня й це ще один день мого невдалого шлюбу. Гнат знову затримувався на роботі. Й навіть не попередив мене. Вечеря яку я зготувала знову мала піти в смітник. Інколи Гнат любив вечеряти й снідати вдома. Моя їжа єдине, що йому подобалося у нашому шлюбі. Все інше він вперто ігнорував. Я пішла до своєї кімнати. Взяла улюблену книгу й пішла до вітальні. Сіла на шкіряний диван й почала читати. Через пів години приблизно, я почула як вхідні двері стукнули. Я здригнулася. Гнат увійшов тихо. Пішов на кухню. Але через декілька хвилин повернувся з пляшкою мінеральної води у руках. 

— Ти чого ще не спиш? — запитав втомлено. — Втім можеш не відповідати. Завтра ми з тобою йдемо на вечерю з одним бізнесменом. Лотоцьким. Хоча навряд це ім'я тобі про щось говорить. Тому приведи себе до ладу. Й головне будь люб'язною. 

Гнат подивився на мене довгим пронизливим поглядом. Я взяла до рук смартфон й почала писати. 

"На яку годину я маю бути готова? І який стиль мені обрати?" — поцікавилася я. Гнат зиркнув на екран гаджета, в потім знову на мене. 

— Будь готова о сьомій. Водій приїде за тобою. Зустрінемося вже на місці, — сухо кинув Гнат. Я жестом показала знак окей. Й відклала смартфон. Потім знову повернулася до читання книги. — Ну все, я пішов спати. На добраніч. Гнат поплівся до своєї спальні, а я знову залишилася одна. 

Як завжди. Всі ці два роки, що ми прожили разом ми жили як сусіди. Хоча ні. Гірше. Бо сусіди хоча б спілкуються між собою. Гнат взагалі не звертає на мене уваги. Іноді я почуваюся дуже нещасною й покинутою. Але я звикла до цього почуття ще з дитинства. Ось так я і жила. 

Наступного дня я поїхала до модного бутика обирати сукню. Разом зі мною поїхала й моя мати. Ми рідко куди-небудь ходимо разом, але цього разу вона сама мене про це попросила. 

— Доню, я не просто так хотіла проїхати з тобою. Нам треба серйозно поговорити, — сказала моя мама. Я з інтересом подивилася на неї. — Що у вас з Гнатом не так? Ви вже два роки живете разом й у вас досі навіть натяку немає на поповнення. Може вам варто звернутися до лікаря? — продовжила мама.

 Я закотила очі й відвела погляд. Чому вона завжди лізе до мене? З непотрібними порадами. Вона ж зовсім нічого не знає. 

— Може ти мало для цього стараєшся? Ти завжди така скута й замкнена в собі. Тобі варто придбати комплект звабливої жіночої білизни. Почалося. Жестами пояснюю своїй неньці, що це нісенітниця й погана ідея. Але вона тільки відсовується. — Невже ти настільки вбога? Ти ж здається тільки німа. Але ж не тупа. За ці два роки так і не змогла нічого зробити. Так і знала, що ти ні на що не здатна. Як і твій батько, — буркнула мама, але швидко опанувала себе. 

Не знаю чому та вона завжди вважала мене невдахою. Ліза їй подобалася більше. Вона завжди ставила її в приклад. Ліза гарна, розумна, цілеспрямована, а як так додаток до всього цього. Вітчим ставився до мене краще. Хоча з повагою, якщо не любов'ю. Але завжди у їхньому світі я почувалася одинокою.