«Безмежжя минулого»

  Я прокинулася від того, що на мій телефон прийшло повідомлення. Це був незнайомий номер.

  10 вулиця авеню. 5 будинок.

  Лише якась адреса була в цьому повідомленні і більше нічого. Що то означає і чому мені надіслали це повідомлення я не могла зрозуміти. Найбільш цікаво було дізнатися – хто саме його надіслав.

  Мої думки і цікавість не покидали мене, тому я вирішила піти за вказаною адресою і вияснити, що там відбувається і для чого мені  це надіслали. Швиденько вставши із ліжка, я прийняла душ, трішки підфарбувалася, одягнулася і пішла по вказаній адресі.

  Сьогодні був дуже теплий день і я вирішила пройтися пішки, адже, насправді, боялася пропустити свою зупинку їхавши в автобусі. Так як моя пам’ять дуже жорстоко мене зрадила, я не знала правильної дороги  на 10 авеню. Тільки приблизно пам’ятаю туди шлях, бо колись прогулювалась із Метью у цьому напрямку. Декілька разів я запитувала прохожих дорогу до цієї вулиці, і так з їх допомогою дібралась вказаної адреси. Залишилося лише знайти 5 будинок. Але з якого боку потрібно шукати саме цей будинок, адже їх тут було багато і вони простягалися вздовж двох боків вулиці. Я йшла по тротуару, дивлячись по сторонам на всі будинки, щоб не прогавити потрібний. Раптом, мою увагу привернув білий, мов сніг, будинок із червоними вікнами та дверима. Біля нього стояв красивий, зроблений із червоного дерева  поштовий ящик. Сходи до будинку були дуже запиленими, а ліхтарики, які були прикріплені до перил, здавалися геть старими та обдертими. Мабуть, тут давно ніхто не живе, але будинок виглядає дуже пристойно. Серед усіє цієї кількості величезних але сірих, темних та не дуже привабливих будинків, стояв він, той, який здавався світлою плямою. І хоча був він не дуже то й доглянутий, але все рівно притягував до себе своєю незвичайністю серед сірих і темних будівль.

  Коли я все-таки перестала думати про естетичність та красу цього будинку, я побачила табличку з номером 5. Здається, це був саме той дім, що я шукала. Не впевненим та не швидким кроком я підійшла до дверей і натиснула на дзвінок. Ніхто не відчинив і я вирішила натиснути на ручку, може, це і не гарно, намагатися зайти у чужий будинок без дозволу, але тоді для чого мені надіслали повідомлення з адресою саме цього будинку і тепер не відчиняють. Двері відчинилася і я переступила поріг дому. Усередині було дуже гарно. Усі меблі були дерев’яними, а крісла та диван мали шкіряну поверхню, такого ніжно-коричневого кольору. Біля самого вікна, яке було завішане гарними шторами, у вітальні стояв рояль, він був відкритий. Мабуть, хтось дуже спішив і забув його закрити. На фотографіях були якісь люди, вже не молоді, але і не старі.  Скоріше за все, то фото чиїхось батьків. Біля каміну був постелений м’який коврик, на якому лежав плед у клітинку. На кавовому столику лежало багато-багато журналів та газет, а по-боках дивану були яскраво-оранжеві подушки, які так розбавляли кольори цієї кімнати. У будинку був ще і другий поверх. Піднімаючись туди по сходам, мене зупиняли картини на стіні, вони були дуже гарні, насичені фарбами та уявою. Життя, яке було зображене на них, здавалося, вирувало саме по собі та існувало окремо від реальності. Цікаво, кому вдалося так реально написати цей витвір? Нажаль, автор не вказав свої ініціали знизу картини.

   Я опинилася на другому поверсі. Тут було лише 3 кімнати, що дуже дивно, адже ззовні будинок здається такими великим. Я зайшла у першу кімнату, і побачила перед собою стіл, на якому стояли книжки та підставка з ручками, лежали папери різні папки. У кутку, майже біля самого вікна, стояла ваза з квітами. На той час, це мабуть, був дуже гарний букет ромашок, який зараз засох і обсипався. У цій кімнаті був чийсь кабінет, але тут, дивлячись по давності квітів та кількості пилі, вже давно ніхто не живе. Дивно, чому я повинна була сюди прийти, але все ж мені було цікаво піти далі і знайти те, що мене сюди привело.

  У другій кімнаті стояло двоспальне ліжко з металевими бильцями та гарно застеленою постіллю. Збоку від ліжка стояла шафа зеленого кольору,  а поряд влучно притулилося дзеркало. На полиці стояло фото щасливо посміхаючої молодої пари. І знаєте, найбільше я здивувалася, коли побачила на цьому фото себе і Метью. Не розумію, чому тут знаходиться саме наше фото. Можливо, це будинок, де ми жили, адже Меліса розповідала, що я і Метью мешкали разом. Все це було дуже дивно і здавалося не зрозумілим. Я відкрила шафу, щоб подивитися чи є там якісь речі, і якщо є, то значить наше життя проходило тут до аварії. Але відчинивши дверцята шафи, я побачила тільки коробку наповнену купою мотлоху. Мені захотілося подивтися, що знаходиться у тій коробці. Я витягнула її та почала по-черзі діставати звідти речі, уважно розглядаючи кожну з них.

  Фотоальбом з нашими спільними фото, їх виявилося чимало. Я переглянула кожне із них. Там були фото із подорожей, фото з нашими друзями, фото з Мелісою, з Хлоєю. Були як смішні та кумедні, так сумні та нервово-емоційні фото. У кінці фотоальбому був надпис «Навіки разом», і більше ні однієї фотографії не вставлено в альбом. Мабуть, ми все-таки були дуже щасливі разом, дивлячись на ці фотографії, я була впевнена, що ми хотіли бути поруч один із одним до кінця нашого життя.

  У коробці було ще багато чого цікаво: подарункові коробочки та пакетики, які я напевно не хотіла викидати, бо це були подарунки від Метью, там були іграшки та листівки, із підписами від Метью. А на самому дні коробки, привалений усіма цими дрібницями, лежав блокнот. Його палітурки були м’якими та мали бузковий колір, сторінки, всередині блокнота, були зроблені під старовину, такого ніжно жовто-оранжевого кольору. Найдивнішим мені здалося те, що на сторінках цього блокноту не було зроблено ні одного запису, проте перегортаючи кожну сторінку, я знаходила конверти з листами. Дібравшись до останнього листка, я закрила блокнот і відложила в бік. Зараз мене цікавили тільки листи.