Безмежність

Безмежність

Пролог

Відчувати безмежність та бути вільними, - що може бути кращим?

Любомир втратив свою родину.

Залишившись один, він приїхав у селище, звідки він був родом.

Любомир вийшов у поле.

Відчув безмежність вітру, який бентежив його волосся.

Перед очима був безмежний простір, в якому панувала свобода.

Любомир закрив очі. Вдихнув глибше.

Відкрив очі та побіг.

Побіг, тікаючи від свого реального життя, ніби це допоможе.

Любомир біг, об’єднуючись і з вітром, і з полем, ніби він - частина цієї природи, цього натурального світу.

Чоловік біг, спрямовуючи усю свою силу вперед, не помічаючи, що вже перетворюється на коричневого коня з жовтими смужками у гриві.

Тепер він точно частина природи.

Він - кінь-одинак, який загубився степами.

Що ж цього перевертня поверне до минулого життя?

Можливо жінка, в яку він закохається? А чи дозволить вона себе кохати?

А поки Любомир у тілі коня розчиняється у полях, стаючи одним цілим з безмежним простором, то повертається до свого другого міцного тіла, забувши, поки що на час, що він колись був людиною.

1

Анастазія розкрила свій мольберт, поставила на нього холст, видавила фарби та почала малювати.

Нестерпна спека, не дивлячись на те, що дівчина була у солом’яному капелюшку, зробила своє: гарна художниця втратила свідомість та впала обличчям у землю, задихаючись, але не в змозі поворохнутися.

Налетів вітер, з якого вирвався розкішний кінь.

Але… спроби підняти дівчину чи повернути її у коня не вдалися…

На мить кінь перетворився на людину, на молодого гарного чоловіка на ім’я Любомир, який своїми сильними руками обережно та ніжно поклав дівчину на бік, відкрив пляшку води, яка стирчала зі сумки для пікніка, та облив жіночі обличчя та голову такою важливою у цю мить водою.

Дівчина почала приходити до тями.

Любомир перетворився на коричневого коня з жовтими смужками у гриві, а потім розчинився у повітрі, ставши частиною вітру, а для дівчини міражем, ілюзією, тим, що здалося.

Анастазія повернулася до малювання й намалювала чоловіка, за яким у просторі розтягувався коричневий кінь з жовтими смужками.

Увесь цей час навколо кружляв вітер, який ніби обіймав та щось намагався сказати.

Як би тільки дівчина розуміла, що це Любомир намагався обійняти цю розкішну панночку, шепотів їй слова кохання та хотів знов стати людиною, але вже не виходило. Бо не було того поштовху, яке спричинило бажання врятувати Анастезію, вирвати її з полону смерті, в який так легко провалювалася молода жінка.

Художниця закінчила свою справу, склала свої речі та пішла.

Ще довго Анастезію супроводжував вітер, то зникаючи, то знов наздоганяючи жінку.

А потім вітер зник, коли художниця дійшла до селища.

Вона повернулася до своєї орендованої кімнати в одній старенькій хатинці, де дозволила жити одна самотня літня жінка.

2

- Анастазіє, доброго ранку, сніданок готов, - привіталася хазяйка будинку, заходячи у тимчасову кімнату художниці.

- Дякую, Неоніло Назарівна. - спросоння промямлила гостя.

- Знову всю ніч малювала?

- Угу.

- Тому не можеш прокинутися… Не розумію я міських: за власним бажанням працювати вночі, щоб потім втрачати такий чарівний ранок! Одне діло: чергування медиків чи рятівників, яке необхідне, інше: малювання? Невже не можна малювати, починаючи зі самого ранку? Якщо у тебе було таке хазяйство, як у кожного тут у нашому селищі, то тобі приходилося би вставати з першими променями, а ввечері ти би валилася з ніг від утоми. - не замовкала Неоніла Назарівна. - Дівчинко, покажи, заради чого ти не спала цю ніч…

Хазяйка замовкла, обертаючись до мольберта, на якій була вже закінчена картина.

- Це ж Любомир… Боже мій! Як живий! - не стримуючи емоцій, розплакалася Неоніла Назарівна. - Ти десь побачила його фото й вирішила його образ використати у своїй картині?

- Ні, не з фото. Я його побачила вчора. У своїй уяві, коли втратила свідомість на полі. - пояснила Анастазія. - Так це реальна людина?

- Я вже не знаю: людина він чи вже мертвець. Його два роки ніхто не бачив, як він пішов у поле та зник.

- Просто зник?

- Так, на тому полі, де ти вчора малювала.

- Мені здалося: я ніби побачила його реальним, ніби він мене перевернув та облив водою, а потім я прийшла до тями і нікого не було поруч. Крім вітру. Я запам’ятала вітер, бо до того була спека, жодного вітерця. А коли я прокинулася, мене постійно обдував вітер, ніби кружляв навколо мене.