Безіменний

Безіменний народився в бідній родині, що вже сотню років жила на сході Альмірасса, в регіоні під назвою Багряні Степи, у невеликому селі під назвою Компроміс. Ходять легенди, що їхнє село було передане бунтівному лорду самим сюзереном, аби владнати конфлікт. Звідси й така назва.

Хлопець же своє прізвисько отримав ще в дитинстві. Будучи зовсім малим, він не міг запам’ятати власне ім’я. Це так забавляло місцевих жителів, що вони нарекли малюка Безіменним. Так і прижилося.

Коли почалася війна, Безіменному було не більше шістнадцяти. Його село підпорядковувалося східному лорду, сюзереном якого був Отто Найтмор, який або з доброї волі, або з необхідності став на бік Улія Б’яркссона. Так Безіменний і вирушив на війну.

Замість обіцяної кольчужної броні та гарного срібного меча він отримав тупий спис і стару, просякнуту потом броню з вареної шкіри. Згодом він помітив, що на ній було вибито чиєсь ім’я.

— Це помилка, броня вже ношена, — сказав він, показуючи її зброяру.

— Цього не може бути. Вона зовсім нова й створена спеціально для вас, — байдуже відповів той.

Після двотижневих тренувань, за які він ледве встиг зрозуміти, яким кінцем списа слід колоти, його разом із такими ж новобранцями кинули в першу битву.

Їх відправили на жорстокий північ, і саме тут він став чоловіком. Але війна виявилася зовсім не такою, якою була в історіях про великі битви, що колись розповідала йому покійна бабуся.

Це було пекло.

Крики ненависті змішувалися з передсмертними зойками та іржанням наляканих коней. Кров лилася струмками, змішуючись із чорним, грузьким снігом. Командир із гидкою фізіономією кричав, вимагаючи йти вперед, тоді як сам відсиджувався в теплому наметі.

Перша смерть.

Перше вбивство.

Після тієї битви, втративши добру половину своїх товаришів, Безіменний перестав усміхатися. Та й загалом говорити він став рідко, лише інколи повторюючи про себе одну й ту саму фразу:

— Навіщо я тут?

Солдати розповідали, що вдома на них чекають дружини або дівчата, які колись стануть їм дружинами, коли вони повернуться. «Якщо», — додавав подумки хлопець. Він не раз чув, як хтось мріяв завести сім’ю і, нарешті, пожити для себе.

Не пожив.

Вони гинули як мухи. Безіменний невдовзі навіть перестав запам’ятовувати їхні імена. Уже в першій битві ті, з ким він говорив, або помирали в нього на очах, або назавжди зникали в м’ясорубці бою.

Але він жив. Навіщо?

На нього ніхто не чекав. У нього не було дівчини, та й узагалі він ніколи не користувався увагою жінок. Батьків давно не стало, а вдома залишився лише напівглухий дід із кволою лісопилкою, яку він мав успадкувати, бо більше нікому.

Та попереду була наступна битва.

Штурм величезного північного замку під назвою Крижана Вежа.

Таких високих стін він ще ніколи не бачив. Йому здавалося, що для такої висоти довелося б скласти в купу десять, ні, двадцять його домівок. Та що там — усіх будинків Компромісу не вистачило б, щоб дістатися до вершини.

Але він дістався.

Драбина хиталася під ногами, свіжий сніг танув під його кроками, а тіла валилися вниз. Та він дерся вперед. Коли до краю залишилося лише кілька кроків, він відчув різкий удар у голову і полетів униз. Нарешті він був вільний.

Зламана нога. Біль.

Він ще якийсь час був живий.

Він бачив, як помирають його товариші — звична річ. Штурм провалився. Лорд Степс утік, залишивши своїх людей помирати. За пів дня захисники вийшли добивати поранених, і нарешті Безіменний знайшов свій спокій.

Втомлений, промерзлий до кісток, він не відчував свого тіла, адже пролежав на землі понад добу, зовсім не рухаючись. Його розум потьмарився. Везіння скінчилося.

Безіменний нарешті знайшов справжніх товаришів — тих, що залишилися з ним навіки, у братській могилі.

Він утратив життя в бою, який ні на що не вплинув і був програний.

Так і лежить він тепер серед таких, як він. Забутий. Загублений на жорстокому полі бою.

Безіменний.

Як і жив.