Стіл для шістнадцяти

Неба над головою не було. Лише потріскана стеля державної лікарні. Звісно, я точно не знала, де прокинулася, але де ж ще бувають такі потріскані стелі?

Я зіперлася на лікті і оглянула палату. Поруч на тумбочці лежала записка. У палаті не було нікого, окрім мене, тож, мабуть, і записку адресували мені. На маленькому зіжмаканому аркуші в клітинку рівним почерком хтось вказав незнайому адресу і годину – 21:00.

Годинник біля вхідних дверей показував 20:25. Скільки я отак пролежала без тями? Пригадалися дерево, мотузка товщиною шістнадцять міліметрів і сонце, яке готувалося до сну. Виходить, якусь годину.

Тіло боліло, а неприємний свербіж на шиї нагадував про невдалу спробу припинити своє даремне існування.

Лікарняний коридор виявився напівпорожнім. Медсестра за стійкою щось пояснювала двом жіночкам, які уважно слухали і кивали головами. Я прослизнула до дверей, попетляла коридорами і опинилася на сходовій клітці. Вже там, полегшено видихнувши, помітила, що досі стискаю у руці записку.

Цього разу я не вагалася, йти чи не йти. Цікавість колола мене зсередини, а причин розвернутися не було. У мене взагалі не залишилося жодних причин, мотивів, запитань і цілей. Те, чого я шукала, не знайшлося й не існувало, а спроба покінчити зі всім виявилася провальною. Я почувалася чистим аркушем й розуміла, що зараз як ніколи маю шанс заповнити себе чим завгодно. Маю шанс почати себе спочатку. Або ж до кінця спалити.

Було вже двадцять хвилин на десяту, коли дісталася вказаного у записці місця. Обшарпаний триповерховий будинок видавався якимось непривітним, але двері виявилися трішки прочиненими, все ніби говорило: «Подумай ще раз і заходь».

Я подумала і зайшла. У дальньому кутку коридору виднілося жовте світло. Воно витікало зі ще одних прочинених дверей. Не вагаючись, я просунулася в них і опинилася у великому темному залі. Його освітлювала лише невелика жирандоль на стелі, але світло від неї було настільки тьмяним і невиразним, що я не одразу побачила головне.

Обстановка нагадувала класичну масонську ложу чи ще яку-небудь таємну спілку. Принаймні, саме так вони завше уявляються. Посередині стояв велетенський круглий стіл в стилі короля Артура, за яким сиділо чоловік… Я зупинилася і порахувала – п’ятнадцять.

Спочатку мені видалося, що всі місця зайняті, але я пробіглася очима ще раз і помітила один вільний стілець. Люди за столом були захоплені бесідою, на мене ніхто не звернув уваги. Вітатися і запитувати щось на кшталт «Даруйте, а куди я прийшла?» не випадало, тож я просто тихенько підійшла до столу і зайняла єдине вільне місце.

А тоді уважно огледіла всіх присутніх. Погляд одразу прикував вродливий юнак у білій сорочці із розстібнутими верхніми ґудзиками. Я ковтнула слину і перевела очі на дівчину в інвалідному візку, яка сиділа непорушно й тримала за руку чоловіка поруч. Розпатлана жінка із темними очима, якийсь релігійний сановник, непосидючий чоловічок у кепці… Контингент зібрався різношерстий.   

-…Професор начисто заперечує свій же винахід, - із запалом розказував хлопець із модною шевелюрою, який сидів просто навпроти мене, – і вже другий рік продовжує переконувати мене, що я марную час на дурниці! Між тим, я знайшов майже всі складові шампуню, бракує лише дрібної детальки. Та її відсутність вганяє у такий відчай, що хочеться плюнути і покінчити зі всім! Та ще й професор з його глузуваннями…

Хлопець скуйовдив свою модну шевелюру, а тоді опустив руки, замовк і похнюпився.

- Певно всі професори такі. Я Вас чудово розумію, - заговорив чоловік років тридцяти п’яти, який сидів через дві людини справа від похнюпленого хлопця. – Мій от наставник стверджує, що електроенергію, дзеркала й інші винаходи вашій цивілізації дали інопланетяни. Я до вас спеціально телепортувався з майбутнього, щоб перевірити цей факт. Вже рік тут, і ще ніяких інопланетян не бачив!

Присутні не виказали особливого подиву, почувши, що чоловік телепортувався з майбутнього. Схоже, тут зібралися люди, які вже нічому не дивуються. Та найдивніше було усвідомлювати, що навіть мене цей факт нітрохи не шокував, так ніби щодня доводиться говорити з людьми із майбутнього.

- Проблема в тому, - продовжив чоловік, – що телепорт, який я використав, був недопрацьованим, і я не можу повернутися назад. Застряг тут у вас. А все через впертість мого професора і його відкидання елементарних земних законів логіки…

- А по-моєму, зі всіх земних законів не дає збоїв тільки один – закон підлості, - по-філософськи зауважив пан у краватці, який сидів справа від мандрівника у часі.

З усмішкою на всі тридцять два і закоченими до ліктів рукавами він нагадував одного з тих підприємців нового типу, які роблять гроші з повітря, а потім хваляться цим у книгах та проводять мотивувальні лекції.

- До речі, про професорів… З вашим ми, здається, спілкувалися, - звернувся він до похнюпленого хлопця. – Професор надсилав нам пробник шампуню, ми хотіли купити патент і використовувати засіб у нашій клініці пластики душі, але раптом власник перестав виходити на зв’язок. Але якщо ви таки по-новому винайдете засіб, зв’яжіться зі мною.

Чоловік дістав візитницю і спочатку передав одну маленьку картку хлопцю, а тоді роздав усім присутнім. Я кинула оком на отриману візитівку, погляд привабила посада її власника.

- Мер? – здивовано вигукнув хтось зліва від мене. – Ви ж десять хвилин тому розповідали, яка препаскудна у вашому місті влада і як вона заважає вашим стартапам!