Колекція диваків

Моя спеціальність – диваки. Я лікую таких людей вже не перший рік, тож зібрав цілу колекцію відхилень від безглуздого поняття «норма» і готовий поділитися з вами цією добіркою.

Думка змінити свою традиційну лікарську практику на щось цікавіше прийшла до мене одного вечора, коли за п’яними посиденьками колега поділився моторошною історією – мовляв, у пацієнтах, яких він ріже на операційному столі, всередині живе Бог. Колега тоді плюнув і звільнився. Мені ж знадобилося ще багато років, щоб виплекати мужність втекти з лікарні у веселіший світ.

Я накопичив мужність і гроші й відкрив власний кабінет, щоб допомагати дивакам. Спочатку клієнтів було небагато, але правильна реклама – «Я вважаю вас не божевільними, а унікальними» – зробила своє. Всі ж люблять бути унікальними.

Першим моїм клієнтом став чоловік, якому не вдавалося поставити крапку. Він написав три томи на тему Другої світової війни і не міг зупинитися. Війна давно закінчилася, дедлайни горіли, видавці плювалися й підганяли – бо ж авторитетний історик, книгу розхапають як джинси на розпродажі, тільки допишіть її нарешті! Та крапка вперто не ставилася. Всі три томи були написані одним безкінечним реченням з купою ком і тире, але рука й голова історика навідріз відмовлялися ставити крапку.

Бідолаха був у розпачі, коли прийшов до мене. Його страх перед крапкою був настільки сильним, що чоловіка кидало в піт, коли я давав йому ручку і намагався навчити ставити цей розділовий знак. Дійшло до того, що він почав боятися писати інші наукові роботи, бо знав, що ніколи не зможе їх завершити.

Рішення далося мені нелегко, але єдине, чим я міг зарадити, це поставити крапку замість чоловіка. Він тремтячими руками простягнув мені флешку з усіма трьома томами і, нервово сіпаючи повіками, спитав, чи нічого страшного не станеться після крапки. Мені довелося у його присутності написати кілька речень на комп’ютері і від руки, ретельно виводячи крапки вкінці, щоб показати – це не смертельно, кінець речення – ще не кінець життя.

Бачили б ви, з яким полегшенням видихнув історик, коли вкінці його третього тому з’явилася довгождана крапка, а небо при цьому не обвалилося. Я провів з ним ще кілька тренінгів на тему розставляння крапок, і врешті чоловік позбувся недуги. Він порадив мене своїм друзям і знайомим, тож клієнти потягнулися до мого кабінету як православні до церкви на Великдень.

Одним з найцікавіших екземплярів колекції став сивочолий пан в ідеально випрасуваній сорочці, який заявив, що він все життя змушений вдавати нормального. Мовляв, у його голові творяться дивовижні історії, але він мусить тримати їх у собі і прикидатися звичайнісіньким.

Спочатку я сказав чоловікові, що тут нічого дивного – абсолютно всі так живуть, у всіх нормальних людей в голові є демони, яких не показують іншим. Однак моя думка змінилася, коли я послухав його історії. То чоловік розповідав, як зелені черепахи співають у хмарах під акомпанемент Купідонів, які грають на стрілах, то яскраво змальовував оргії матросів на китобійному судні під час переходу через Трансатлантику. Його розповіді були настільки божевільними і нелогічними, що ніяк не вкладалися в голову і щоночі після сеансу марилися мені, змушуючи прокидатися у холодному поту.

Нічого подібного я не чув ні до, ні після, хоч вже купу років тільки те й роблю, що спілкуюся з диваками. Від одних розповідей моїм тілом бігали мурашки страху, від других я відчував свербіж у паху і страшно лаявся на себе подумки. Були історії, які змушували мій шлунок перевертатися, я закривав рот рукою і біг в туалет повертати назад свій сніданок. Жодна історія не мала й краплі змісту, жодна не вкладалася у хоча б якісь моральні норми і жодна не викликала нормальних людських емоцій. Кожен, хто послухав би ті розповіді, назвав би чоловіка збоченцем, божевільним, циніком, соціопатом і небезпечним для суспільства типом.

Та знаєте, що найгірше? Мені подобалися його історії. Я усвідомив, що чекаю сеансів з ним більше, ніж зустрічей з будь-яким іншим своїм пацієнтом. Разом з тим, я пам’ятав, що повинен допомогти цьому пану – все-таки він шукав не слухача, а розраду.

Чи пізнавали ви коли-небуть гіркоту від усвідомлення, що повинні вилікувати хворобу, яку вважаєте даром, зробити «нормальним» того, кого маєте за неповторного? Я довго вагався і врешті наважився на те, за що мене затаврували б як зрадника клятви Гіппократа. Замість того, щоб переконати свого пацієнта знищити химерний світ у його голові, я навіяв йому протилежне – в інших бувають ще химерніші світи.

І довів на власному прикладі. Нашу останню зустріч я присвятив розказуванню своєї історії. На її продумування було потрачено дві ночі. Ще один день довелося тренуватися розповідати гарно і переконливо.

Ця історія була нечувано безглуздою і химерною. І вона ж стала моїм головним провалом. Чоловік закінчив погано. За кілька днів після сеансу його знайшли з перетятими венами. У передсмертній записці йшлося: «Я зустрів людину зі ще божевільнішим світом у голові. Я більше не унікальний, а отже – нормальний. Якби ж я знав раніше, яке це пекло – бути нормальним…».

Після того випадку я ледве не закинув почате. Кілька разів посеред робочого дня закривав кабінет і йшов геть. Розчарування у власних силах і в обраному шляху затопило мене. Я депресував, доки одного разу мені не трапився черговий унікальний екземпляр, який так і просився у колекцію.

Того ранку я віддавався порожнім терзанням на лавці у парку. Чоловік поруч, як мені здалося, дрімав – сидів із закритими очима і опущеною головою. Сонце почало підніматися вище, промені падали просто на наші обличчя, не зустрічаючи на своєму шляху жодних перепон. Чим вище піднімався жовтогарячий диск, тим вище піднімав голову мій сусід по лавці. Коли сонце було майже в зеніті, він відкрив очі і широко усміхнувся.