Темно і тихо

1. Мої правила

Із п’яти органів чуття найнадійніший – дотик. Зір майже ні в кого не залишається ідеальним до старості. Нюх можна втратити внаслідок контузії. Смак змінюється і зникає від інфекційних хвороб чи вірусних реакцій. Серйозне запалення вуха – і слух більше не з вами. І тільки здатність відчувати дотики неможливо втратити.

Я жила в темряві від народження. Якщо бути точною, завжди жила в темряві. Чи бачила я щось до того, як мама закричала і зі страшними потугами випхала мене на світ божий? Переконую себе, що так, бачила. Що шийка матки і цервікальний канал – це останнє, що я коли-небудь бачила. Я так себе переконала, що ось в голові вже з’являється фантазія – щось рожеве, з оксамитовою поверхнею і пульсує.

Насправді я не знаю, як виглядає рожевий. Але сестра каже, що в мене багато рожевих кофтинок. І тим паче не знаю, як виглядає оксамит. Пам’ятаю його тільки на дотик – колись на перше вересня у п’ятому класі мама купила мені м’який оксамитовий костюмчик. Я з тих пір дуже полюбила себе гладити.

Тож, звісно, я і гадки не маю, які з себе матка і цервікальний канал. Але оскільки я їх ніколи й не зможу побачити, то можу уявляти як мені заманеться: мої фантазії – мої правила.

Тієї середи я стала героїнею німого кіно, яке знімають у темряві. У цілковиту тишу поринуло все навколо. Будильник не задзвенів. У шибку не тарабанив дощ, хоч він йшов безперестанку від неділі. За стінкою не сварилися сусіди. Це останнє збентежило найбільше. Дощ не припинявся лише три дні, а істерики сусідки – три роки.

Я гукнула сестру і не почула себе. Я справді її покликала. Справді-справді. Справді? Певно, я не припиняла кричати, бо нарешті чиясь рука закрила мені рот, а інша міцно стиснула плече. Сестра. Вона тут, зі мною, отже все буде добре.

Колись я попросила її навчити мене літер. Не тих, що зі шрифту Брайля – ці я знала зі школи. Ваших, звичайних літер. Довгими вечорами сестра тримала мою ліву долоню і виводила на ній лінії.

- Ось це – Т. Рисочка горизонтальна, а під нею довша вертикальна. Ось це – С. Майже як обруч на твоїй голівці, тільки отвір – справа.

Зараз вона вивела на моїй руці – «Т-И-М-Е-Н-Е-Н-Е-Ч-У-Є-Ш-?».

- Ні, - сказала, шепнула або закричала я.

А може, просто мовчала і ворушила губами. Сестра посадила мене, міцно обійняла, гладила по голові і певно щось говорила. Мені стало б трохи легше, якби я почула, як вона каже: «Не бійся, все гаразд, зараз підемо до лікаря, він закапає тобі у вухо крапельки, дасть пігулочку – і все мине. Ти знову почуєш, як сусідка кричить на свого чоловіка через те, що він повернувся під ранок п’яним».

Насправді я не знаю, що говорила тоді сестра. Ми сиділи так певно пів години. Чи пів дня. Я більше не чула цокання настінного годинника, тож не могла визначити, скільки часу минуло. Потім вона вклала мене назад у ліжко, витерла своїми теплими долонями сльози з моїх щік і написала: «П-О-Ч-Е-К-А-Й».

Зовсім скоро сильні жорсткуваті пальці підняли мене, сперли на спинку ліжка, а потім поставили на коліна піднос і вклали у руку ложку. Чоловік сестри. Він і раніше не любив зі мною возитися, але завжди зберігав аристократичну ввічливість і залишався терплячим. Його видавали лише пальці. Холодні, негнучкі і ніби кам’яні, з ідеально підстриженими нігтями і потрісканими подушечками. Якщо цей жах не минеться, він попросить маму висилати з Італії більше грошей на моє утримання – мало того, що я тепер постійно вдома, так вже й не чую – повністю недієздатна.

Сестра приготувала суп. Вона знала, що я ненавиджу смак підсмаженої цибулі і розвареної моркви, але періодично змушувала їсти рідке. І от тепер замість того, щоб насолоджуватися одним із трьох чуттів, які в мене залишилися, я змушена кривитися від цієї гидоти.

Мабуть, я кричала. Голосно, довго, розіллявши суп на себе і ліжко, побивши посуд і розірвавши нічну сорочку. Але це не допомогло. Навколо – темно і тихо.

Жорсткі пальці схопили мене за зап’ястя, а ніжні долоні сестри почали гладити по голові. Її губи на моїй скроні залишили мокрий, але не липкий слід – не помада, сльози. Мене переодягли і посадили у глибоке крісло, яке завжди стояло біля вікна. Я простягнула руку і торкнулася холодної шибки. Здавалося, зараз по ній затарабанять краплі і почується з коридору трохи захриплий зранку голос сестри:

- Мишко, прокидайся!

Тільки краплі не тарабанили, а голос не долинав. Я довго стукала вказівним пальцем по шибці, як здавалося, з періодичністю один удар на десять секунд. Якщо так рахувати, то минуло більше трьох годин, доки відчула поруч ще чиюсь присутність. Палець заболів.

Чоловік сестри підняв мене на руки, проніс кілька кроків і посадив у незнайоме крісло. Мої ноги вперлися не в підлогу, а в якесь підвищення. Я облапала підлокітники і опустила руки нижче. Колеса? Інвалідний візок! Мабуть, той самий, на якому колись бабуся їздила.

Мене кудись повезли. Якщо раніше сестра спокійно виводила гуляти, взявши під руку, то тепер, очевидно, не наважилася. Я ж не почую, коли вона скаже ступити крок – ліфт приїхав, зупинитися на переході – червоне світло, підняти ногу – поріг будинку.

Вже за пів години мене окутав нудотно синтетичний лікарняний запах. На якусь мить відчула себе хірургічним ножем, якого опустили у спиртовий розчин для дезінфекції.

Я остаточно перестала розуміти, що відбувається. Тихо і темно. Шосте чуття підказувало, що поруч є люди.