Я куплю тобі Нотр-Дам

«Це так незвично – твої губи на моїх пальцях. Я гублю логіку і шукаю слово, щоб описати це відчуття, але на гадку не спадає нічого, окрім «щастя»...

Ти прийшов сюди пошарпаним дворнягою, трохи ображеним на весь світ, ніби той світ заборгував тобі розписку із підписом навпроти графи «любов» і гарантійним свідоцтвом на-термін-до-кінця-днів-твоїх. Бо якщо вже поставлена галочка у клітинці «життя», то чого б не забезпечити все, що мало б йти у комплекті, думав ти, еге ж? Прийшов сюди, бо шукав когось, хто залиже твої рани. Ти гадав, що ним стане Бог? Чому ж тоді зараз тулишся до мене, а не до молитовника? Чому замість каяття-самобичування і прости-мене-боже-амінь шепочеш єресь, за яку тебе у середні віки спалили б на вогнищі без суду і слідства?

Мені хочеться завивати від відчаю і читати від щастя натхненні пісні із Літургії годин [богослужіння у римо-католицькій церкві у різні години дня та однойменна книга з текстами таких богослужінь]. «Потішайте себе щодня, доки ще «сьогодні» триває» [Цитата з Біблії (Євр. 3:13), яка згадується у Літургії годин], - згадую я і тягнуся до твоїх губ, щоб потішити себе (і прости мені, Господи, що викривлюю так слова ці).

Це я тоді вперше повів тебе нашими вузькими коридорами, показав подвір’я і закутки, в яких можна ховатися, щоб помолитися, і ховатися від молитов. Отут ми спимо, отут – їмо, отут – вчимося. Отут… А сюди приходь просто так – я вказав на двері, за якими моє ліжко. Не знаю, чому тоді вчинив так, з чого раптом пожалів тебе і захотів пригріти. Може тому, що у моїй порядній-інтелігентній-занадто-правильній католицькій сім’ї, де у кожному поколінні мусила бути пара-трійка священиків, так прийнято – жаліти слабких і пригноблених. Бо треба хвалитися перед такими само інтелігентами-розумахами-добродіями: «От наш син/брат/племінник вирішив присвятити себе Богові…». Й годиться доповнювати розповідь якоюсь жалісливою історією: «А з ним у семінарії вчиться хлопчик, такий бідося, з неблагополучної родини/сирота/неповносправний, то постійно до нас в гості приходить, вже як рідний…».

Я тому тебе пожалів? Чи, може, просто для мене, тепличного хлопчика з ідеально випрасуваними «в кант» штанцями і чистими-шкарпетками-на-кожен-день, ти був такою ж диковинкою, як, скажімо, білий Колумб для спечених під сонцем гаїтянців? Так само, як Колумб гаїтянців, ти зробив мене громадянином світу, про існування якого я і знати не знав. Й навіть досі я порою почуваюся дикуном у цьому світі, коли з острахом і боязким трепетом відкриваю нові стежки/траси/обхідні шляхи. Як от щойно – шлях від твоєї шиї до сонячного сплетіння і нижче.

Я був уже на третьому році навчання і прийняв лекторат, так що у вільний час тренувався читати Святе Письмо для літургії. Ти ж, як і всі першокурсники, більше працював, ніж навчався, а у хвилини, не забиті ні працею, ні наукою, чомусь, вештався поруч і мозолив мені очі своїм жалісливим виглядом. Дійшло до того, що я звик бачити твою постать, яка мелькає між стелажів у бібліотеці, безцільно совається коридорами чи раз по раз визирає з-за рогу храму/гуртожитку/навчального корпусу. Звик настільки, що коли ти не мелькав перед очима, я починав хвилюватися і сам кидався шукати тебе.

Добре пам’ятаю той день, коли ти підійшов до мене, весь такий похнюплений і ще більше розбитий, ніж зазвичай, щоб зізнатися: «Тойво, я здається, не вірю в Бога».

Ми тоді молилися натхненно як ніколи. Я благав Господа послати тобі непохитну віру і сили, щоб прийняти її. Ти міцно-міцно стуляв повіки і шептав щось панічно-перелякано-нерозбірливе, стоячи навколішки у храмі.

От тоді я вперше й відчув, як мій сердечний ритм збився. Отак потрачені на вгамування тривог юності роки котяться під три чорти, прости Господи. До цього рівне розмірене постукування у стилі секундної стрілки почало видавати звуки, схожі на гудіння ковадла, яке зустрілося з молотом коваля. Я в ту мить навіть відсунувся від тебе, бо злякався, що цей дивний гуркіт завадить твоїй трепетній молитві. Ти трапився зі мною так раптово, що я навіть не встиг придумати собі пояснення і відмовку на кшталт це просто дружба/він хороший хлопець і мені його шкода/я лише рятую заблукалу душу…».

Я маю звичку перечитувати його листи і записки перед кожною важливою подією, кожним вагомим кроком, а іноді й просто так – щоб згадати час, коли ми грішили, не ставлячи під сумнів свою праведність. Я старанно склав аркуш і заховав у скриньку до інших листів – пора йти на вечірню.

Спочатку у мене був лише один стимул вести служби і сповідати парафіян у котрійсь зі славетних католицьких святинь, але врешті головною причиною став він. Я повинен помолитися там за нього.

У храмі було не надто людно. Для усіх цих дітей Божих сьогодні – звичайна недільна служба, нічим не краща і не гірша за інші недільні служби у році. То лише для мене сьогодні визначний день – хай це поки що лише невелика церковка у передмісті Парижа, але мета стала на крок ближчою. 

Старий священик нечутно з’явився позаду і по-батьківськи похлопав мене по плечу.

- Ну як, хвилюєшся перед першою месою на французькій? – спитав він.

- Хвилююся, - знітився я і недоладно пробелькотів. - Але я тренувався багато, я постараюся…

- Ти гарно говориш, майже як корінний француз.

Він підморгнув мені і, ще раз усміхнувшись, зайняв місце у першому ряду.