Чоловік із суцільними «не»

1.

Я, як завжди, їхав трамваєм №2. Вона, як завжди, стояла на зупинці і не сідала у мій трамвай. Щоранку сподівався, що вона зайде, і скажу заготовлене: «Привіт, наші маршрути нарешті збіглися». І щоразу вона розчаровувала мене, так і продовжуючи чекати свого транспорту.

Завжди на тій самій зупинці. Рівно о 8:27. Коли траплялося, що я запізнювався на трамвай або добирався чимось іншим, або взагалі не їхав на роботу й не бачив її задуманого блідого личка зранку, день видавався мені нудним і беззмістовним.

Пережити вихідні ставало ще важчим завданням. Вони були як піст перед великим святом – понеділком. Я чекав початку тижня більше, ніж Нового року, Великодня і відпустки разом взятих. Кілька разів не витримував і в суботу чи неділю зривався й біг на той самий трамвай – а раптом вона й на вихідних стоятиме на зупинці. Та її ні разу не було.

Порою я намагався вигадати їй ім’я. Але все, що спадало на думку, здавалося якимось буденним, тьмяним і занадто простим для неї. Якщо у цієї дівчини є ім’я, то воно точно незвичайне, божественне, піднесене.

Мені дуже подобався її короткий червоний піджачок. Коли вона застібувала два нижні ґудзики, її талія виглядала тонкою-тонкою, а весь силует витягувався, роблячи її вищою, ще б трішки – і ці очі на рівні моїх.

Насправді я вивчив весь її гардероб. Осінній, зимовий, весняний.

Вона ніколи не одягала підборів. Або кросівки, або туфлі на суцільній підошві... балетки, здається. Завжди носила на шиї шарф, навіть коли повітря було занадто гарячим для ранку. Мала звичку поправляти волосся, закладаючи світло-русяві пасма за обидва вушка. Інколи закушувала нижню губу і спрямовувала погляд на колію, а мені здавалося, що вона дивиться кудись глибше. 

Через неї я майже зненавидів сонце. Радів чистою дитячою радістю, коли на вулиці було хмурно – отже вона буде без сонячних окулярів, і я побачу неймовірні світло-карі очі.

Я завжди сідав біля вікна у другому вагоні, й кілька разів її погляд ковзав по мені. У такі моменти здавалося, що серце вистрибне з трамвая і залишиться на зупинці. Хоча якщо без перебільшень, моє серце й так поселилося на тому тротуарі. Принаймні, деінде воно не відчувалося, давало про себе знати тільки там.

Врешті я наважився познайомитися. Вирішив, що просто вийду з трамвая, підійду і заговорю. Того ранку я ретельно побрився, одягнув свою найкращу синю у білу смужку сорочку, до блиску вичистив черевики і вилив на себе з півлітри Kenzo, який подарувала сестра на день народження.

Вскочив зі свого місця за метрів сто до зупинки. Обсмикнув сорочку, розправив плечі і нарихтувався виходити. Двері відчинилися. Її не було. Я все ж вибіг і роззирнувся, вдивляючись у кожне обличчя на зупинці. Нема.   

Того ранку вона чомусь не прийшла. Наступного – теж. І наступного, і того, що за ним, і знову, і через місяць. Вона більше не стояла там, і в мене не було жодного шансу відшукати її у цьому багатотисячному місті.

Отак ми і не познайомилися.

2.

Після того, як ми не познайомилися, мій настрій був придатний лише для меланхолійної творчості. Я вирішив написати книгу. Щось попсове і невибагливе, зрозуміле романтичним сімнадцятирічним дівчатам і амбіційним двадцятилітнім парубкам.

Герой моєї книги мав бути баскетболістом. Популярним у школі. Капітаном баскетбольної команди університету. Потім – членом відомого столичного клубу, і врешті – найкращим гравцем збірної. За задумом, він все життя йшов до своєї мрії і став легендою.

Цьому хлопцеві на шию повинні були вішатися довгоногі красуні, на вулицях його мали б упізнавати і брати автограф. Його тяжкі старання були б винагороджені, а сила духу та завзятість стали б зразком для наслідування.

Звичайно, не обійшлося б без травми чи тяжкої хвороби. Ну, знаєте, коли в палату заходить вся лікарська братія, і один, найкомпетентніший чи просто найсміливіший, траурним голосом повідомляє невтішний діагноз. Мама тоді плаче, батько мужається і плескає по плечу, а кохана тримає за руку.

Словом, хлопцю сказали б, що більше жодного баскетболу, інакше його життя буде під серйозною загрозою. Але він, звісно, не здався б і продовжував йти до мрії, доки в якийсь момент лікарі не підняли б гуртом брови від здивування і повідомили б з широкими усмішками: «Ви здорові!» Оплески, завіса.

Хоча ні, не завіса. Ще мало б бути розбите серце. Без цього ніяк у жодній порядній історії.

Він її – до одуріння, до зелених комариків у животі і зірочок в очах, а вона – його найкращого друга. Вона зогляділася б потім, але пізно – його за руку у лікарні тримає вже інша. Та інша, до речі, хороша дівчинка – проста, тямуща і теж його – до зірочок і комариків.

Отака мала б бути історія. Бо хоч десь, якщо вже не на моїй трамвайній зупинці, мав би статися хепі-енд.

Однак проблема в тому, що герой моєї книги так і не народився. Я чекав до триста дев’яносто сьомої сторінки. А потім раптом книга закінчилася. Була вона з такою великою прогалиною, що, здавалося, ні про що. Була з білою плямою чи навіть чорною дірою замість основного персонажа.

Я спалив її і вирішив написати некролог по тому, хто ніколи не жив.

Некролог вийшов зовсім коротким. Бо що, зрештою, писати про людину, якої ніколи не було ні на світі, ні на сторінках книги?