Шрами

Сил посидіти ще трохи за письмовим столом не залишалося, а тягнути у ліжко нотатник, як завше, було ліньки. Вирішила взяти з собою Діка.

Дік – то мій старенький диктофон і за сумісництвом найкращий друг. Ми часто засинаємо разом. Особливо, коли в мене туго йдуть справи із заголовками і підзаголовками. От як сьогодні із заголовком до інтерв’ю з однією оперною дівою. 

Я вимкнула верхнє світло, вкуталася у покривало і ввімкнула лампу поруч з ліжком. Що ж, спробуємо. Невеликий екранчик Діка засвітився, і почався запис.

- Гарна музика – то дихання Бога, каже солістка Національної опери… Нє. Життя як опера і опера як життя…  Її голос підкорив мільйони – що думає про славу і музику оперна діва… - перш ніж у напівсні вимкнути диктофон, я начитала кілька заголовків, хоч жоден так і не викликав у мене захвату і «вау, це воно».

Засинала я з відчуттям, що або завтра зранку мене осінить геніальна ідея, або я знову почую від редактора: «Ну шо ти як перший день у журналістиці?!» Чи: «Якби тобі на лобі ставили галочку за кожен вдалий заголовок, ти ходила б із чистим чолом!»

Зранку ідея не осінила. Я металася по квартирі, похапцем збираючись на урочисте відкриття нового музею терору, паралельно вмикаючи ноутбук, щоб таки нашкрябати якийсь заголовок і надіслати інтерв’ю редакторові.

- Її голос… Що там було про її голос?

Я чортихалася вголос і подумки, не мігши пригадати ні слова з того, що перед сном нашептала Діку. Довелося викопати його з покривала і ввімкнути. На екрані висвітився останній запис з номером 160317_066 і тривалістю 34.02. Що-що? Мало б бути максимум дві-три хвилини, а не тридцять чотири – невже я таки не вимкнула Діка після запису?

- … що думає про славу і музику… - це був, здається, останній із заголовків.

Я похапцем набрала його і надіслала матеріал редакторові. Вже хотіла вимкнути Діка, коли з нього почувся інший голос, не мій.

- Моя мама теж була оперною співачкою, - сказав голос.

Без сумніву, говорила та сама діва. І говорила в тому самому записі, який я робила вчора перед сном. Але. Перед моїм сном її тут не було. Шкірою пробіг морозець. Я зупинила відтворення і погортала записи. Все саме так – ось запис інтерв’ю, за ним – запис із заголовками, і в ньому чомусь голос моєї вчорашньої інтерв’юйованої. І я все могла б списати на каверзи Діка – старенький, щось збилося, записи помінялися місцями, наклалися один на одного… Але. Оперна діва вчора ні словом про свою маму не заїкалася.

Скільки б я не міркувала, перебираючи варіанти, логічне пояснення цієї аномалії не знаходилося. Я боялася вмикати Діка і слухати далі. Швидко зібралася, кинула його у сумку і побігла на відкриття музею.

Дощ якраз отверезив місто, і перегару автомобільних вихлопів не відчувалося. Натовп журналістів стояв посеред просторого майданчика перед входом у музей, дружно виставивши мікрофони й диктофони і нашорошивши вуха. Коли до слова запросили мера, я тремтячими руками витягнула Діка і заледве змусила себе його ввімкнути. Дивний острах ялозив зсередини, і десь в районі сонячного сплетіння підігрівалося бажання кинути все і чкурнути додому, щоб в тиші прослухати запис. Побоювання змішалися з цікавістю і роздирали мене надвоє.

На щастя, всі поважні персони виступили швидко, а потім журналістам влаштували теж не вельми тривалу екскурсію музеєм.

- Чи знаєте ви, скільки тюрм для політв’язнів діяло на території нашої країни? - говорив екскурсовод масним приглушеним голосом...

Дорогою в редакцію я ледве стерпіла, щоб не ввіткнути навушники в Діка і взятися за прослуховування тих тридцяти чотирьох хвилин. Переконала себе єдиним: «Ні-ні, спочатку робота, напишеш про музей, а тоді слухай свої нічні інтерв’ю».

Редактор зустрів мене із задоволеною усмішкою й навіть підморгнув, зазначивши, що я нарешті навчилася писати заголовки, а матеріал – взагалі бомба. Вже за годину у нього на столі, чи то пак, на пошті, лежав ще й розгорнутий звіт про відкриття музею. Судячи з того, що з його кабінету не почулося ні криків, ні незадоволених зітхань, стаття підійшла. З заголовком! І це виглядало вельми дивно.

Інших робочих планів не було, тож я заварила чаю, дістала Діка з навушниками і приготувалася слухати.

- Моя мама теж була оперною співачкою, - зашипів голос у диктофоні. – А ще вона була дуже гарною і часто казала, що третина її нещасть – через цю вроду. Перший шрам вона зробила на лівій щоці, гадаючи, що зможе позбутися тієї третини.

Я поперхнулася чаєм від почутого. Шрам?

Спробувала уявити, з яким виразом обличчя вона говорить і спроєктувала в голові миленьке кругленьке личко оперної діви. Цій жінці було далеко до звання красуні, хоч і негарною її не назвеш. Якою ж була її мама?

- Мама дуже раділа, що я не така вродлива, – продовжила жінка. – Тоді мені це здавалося дивним, але зараз я розумію… Інколи третина – це дуже багато.

- Третина нещасть – від вроди, а наступна третина від чого? – співачку перебив інший голос.

Я знову поперхнулася, бо голос був моїм.

- За ствердженням мами, від розуму. Бачили б ви, як вона забирала у мене книги в дитинстві. Як відмовляла здобувати вищу освіту. Як переконувала зайнятися діяльністю, для якої не потрібно багато думати. Я вирішила її наслідувати – теж присвятила себе опері. Принаймні, мій талант мама не вбивала. Вона казала, що талант – це єдине, що потрібно мати у житті. Самого таланту цілком достатньо.