Мірило

Коли тільки приїхав, я зайняв у черзі сім тисяч шістсот п’ятдесят восьме місце. Печеру, у якій приймав Гуру, знайти було легко – черга сягала певно кілометрів вісім, виходила з лісу і закінчувалася біля самих хат. Паломники жили в ній роками. Тут вмирали старі і народжувалися нові люди: тут справляли похорони – тоді ми всі із завидною синхронністю хрестилися й хором шептали «амінь»; тут знайомилися, кохалися, а врешті й святкували весілля – тоді ми випивали по чарці і кричали «гірко» молодятам.

Майже всі, хто стояв, чи то пак, жив у черзі, щовечора облаштовували навколо себе кілька квадратних метрів якого-неякого комфорту – ставили намет, розводили вогнище, порою запрошували сусідів і випиваючи, говорили про життя. А зранку знову збирали пожитки і виструнчувалися в ланцюжок, щоб підсунутися до вечора на метрів тридцять чи п’ятдесят ближче. Дехто, щоправда, поселявся у готелях, які повиростали вздовж черги за якихось пару місяців, як тільки світ дізнався про Мірило Істини.

Власне, що воно собою являє, точно так ніхто і не знав – може, це вигадливий агрегат, колись загублений інопланетянами, а тепер випадково знайдений у лісі серед листя; може, дивовижна технологічна новація, яку хтось поцупив із секретної лабораторії американських вчених; а може, просто людина, яка дійшла просвітлення і зазирнула у Вічне, де тоненьким ланцюжком, істина за істиною, вишикувалися всі таємниці світобудови. Відомо було лише одне – за Мірилом Істини у тій печері дивиться Гуру. Він приймає відвідувачів строго за розкладом – з дев’ятої до шостої, вихідний – п’ятниця. Єдина умова, якої мусить дотриматися кожен паломник за істиною: ні слова про те, що ти чув, бачив, говорив у печері.

Добре пам’ятаю ті дні, коли інтернетом розлетілася звістка про Гуру, який має дивовижну штукенцію, названу Мірилом Істини. У анонімному пості стверджувалося: в печері можна точно дізнатися, що правда, а що – брехня, як зробити буде правильно, а як – ні. Мовляв, Гуру і Мірило відповідають на всі, навіть на найбільш двозначні запитання.

Спочатку анонімного оповідача, який розказав про цю дивовижу, осміяли і закидали в’їдливими коментарями. Скептики робили меми і кривлялися на весь світ, глузуючи з Гуру і Мірила. Однак, як виявилося, у світі більше зневірених, ніж скептиків. Помалу до печери потягнулися люди – дехто, певне, з цікавості, але для більшості це була остання надія знайти правду.

Якось я запитав у дідка, який стояв попереду мене, що за порада йому треба. Зітхнувши, він відповів:

- За свій вік я мав усе – землю, хату, роботу, хорошу жінку. Двоє дітей і внуки є, вже й правнучок народився, доки я тут стою. Усе я мав, а щось дико муляє всередині і муляє. Їй-богу, вже сімдесят п’ять стукнуло, а воно ниє і ниє… То я надумав і прийшов спитати Гуру, чого мені бракує – а раптом я щось важливе у житті проґавив? Може, ще до смерті встигну наздогнати втрачене.

Я провів у черзі триста вісімдесят чотири дні. На триста вісімдесят п’ятий, підвечір, як сонце вже сховалося за кронами найближчих дерев, дідок, чухаючи потилицю, вийшов з печери і розгублено кинув мені:

- Можеш заходити.

З хвилину я звикав до темряви, і одразу як очі почали бачити, запримітив невеличке вогнище у глибині печери. Біля нього сидів ще не старий чоловік в круглих окулярах як у Махатми Ганді чи Гаррі Поттера, а за метрів п’ять виднілося денне світло – очевидно, «чорний вхід». Нічого, що могло б зійти за Мірило Істини, видно не було.

Гуру жестом запросив мене підійти ближче, і я сів просто на землю перед самим вогнищем навпроти чоловіка.

- Для початку розкажи мені про чергу, - заговорив він з якоюсь підозрілою насмішкою в голосі. – Що там нового?

- Ну, вчора фургон приїжджав, запаслися провізією. Пані Надію, яка якраз на ту пору стояла сто тридцять сьомою, швидка забрала – кажуть, щось із серцем…

Гуру посміхнувся і перебив мене:  

- Ти ба, у черзі за істиною втратили Надію! А ти вже знайшов свою надію і відповідь на запитання, яке хотів поставити мені?

- Взагалі-то я думав весь цей рік і зрозумів, що їхати – то не вихід, від такого не втечеш… - я стрепенувся, на мене найшов непояснюваний раптовий гнів. - Але я ж тут для того, щоб вас запитати! Це ви мені скажіть відповідь!

Гуру піднявся і сказав:

- Дам тобі одну пораду, для роздавання якої й сиджу тут – не вір у байки.

Він дивився на мене переможно і його мовчання говорило – це вся відповідь. Крапка.

Як тільки зміст сказаного і промовчаного дійшов до мене, я вскочив на рівні ноги і вже хотів сипонути прокльонами на голову цього афериста, але раптом знітився і опустив плечі. Треба ж таке – тисячі вірять і ждуть, а одна людина потішається!

- Йди, сину мій, - лагідно, вже без насмішки, прошепотів так званий Гуру.

Я розвернувся і поволочив ноги геть, не змігши нічим гідно відповісти аферистові. Бо, зрештою, що тут скажеш? Хто, крім мене, винен у моїй наївності?

Вже на виході, трохи затримавшись, я розвернувся і з надією запитав:

- А як щодо Мірила?  

Чоловік поправив окуляри і усміхнувся геть приязно.

- Щоб ти знав, серцю й голові потрібні час, віра і прочуханка. Ото й усі мірила. Тільки нікому не кажи.

Я знав, що не скажу нікому, як не сказав жоден з тих, хто побував у печері. Не скажу з дурнуватої злоби на весь світ – нехай ці люди стоять тут, як стояв я. Не скажу, бо соромно – ще бракувало, щоб ті, хто не був у черзі, тикали на мене пальцями - «ото дурень!». І не скажу, бо позбавлю людей із черги і часу на роздуми, і віри, і можливості отримати прочуханку. Хай краще за цю справу візьметься Гуру.