В тобі живе Б…

У дитинстві я мріяла стати губкою, коли виросту. Чому всі обов’язково хочуть бути людьми? Хіба то велике щастя - мучитися від зубного болю, вилазити щовечора на чотирьох із напханої маршрутки, вдавати чемну дівчинку перед батьками нареченого?

Малою я любила просиджувати вечори у ванні. Тоді в мене була м’яка червоно-зелена губка із поролону. Я занурювала її у воду, потім високо піднімала руку і з насолодою спостерігала, як спочатку цівка, а згодом краплі піддаються чи то силі тяжіння, чи то бажанню возз’єднатися зі своєю стихією. А потім витискала її до останку. І так годину. Дві. Три. Доки у двері не стукала мама. Доню, з тобою все гаразд? Яке там гаразд! Доня вирішила стати губкою – щоб змогти всотувати в себе світ. Щоправда, тоді я не врахувала, що неодмінно знайдеться рука, яка витисне мене до останньої краплі.     

Не можу з певністю сказати, що то був звичайнісінький собі санаторій, бо в подібних місцях я до цього не бувала. Сірий п’ятиповерховий корпус. Зелена вилизана територія. Довгі вузькі коридори. Усі санаторії такі?

Я була настільки виснаженою, що будь-яке пристановище здавалося ліпшим, ніж моя коробка, яку чомусь всі називають квартирою. І ліпшим, ніж те місце, яке я називаю пеклом, а інші гордо піднімають вверх вказівного пальця – «приватна школа!». Саме так, я мріяла стати губкою, а стала вчителькою зарубіжної літератури.

Одного дня моє тихе перебування у цьому санаторії порушили. Ні, не так. Тихе перебування у цьому житті. І то яким банальним словом порушили!

- Новенька?

Хотілося обуритися, але тоді довелося б випустити слова зсередини. Отже, зав’язалася б розмова. А я якраз і шукала в цьому далекому забитому місці сховок від балачок. Та моє мовчання не відлякало кандидата у співрозмовники. Він сів із самого краю лавки. Кілька хвилин забрало вагання між відразою і цікавістю. Перемогла цікавість – я повернула голову, щоб подивитися, хто порушив моє усамітнення.

Чоловік був списаний з Діккенсового містера Піквіка [головний герой роману Чарльза Діккенса «Записки Піквікського клубу»]. Не дивуйтеся, я всіх порівнюю із літературними персонажами. Професійне, так би мовити. Себе, наприклад, асоціюю із сестрою Керрі [головна героїня роману Теодора Драйзера «Сестра Керрі»]. Так інколи і звертаюся до себе: «Гей, Керрі, а ти геть нічого, коли нафарбуєшся, навіть на свої двадцять вісім не тягнеш».

Вас дивує, що я говорю із собою? А мене от дивують люди, які із собою не говорять. Із собою потрібного спілкуватися більше, ніж із людьми навколо – вони всі підуть, а ти в себе будеш завжди.

Так от, містер Піквік. Його ще не можна було назвати дідусем, але й у браві молодики він явно не годився. Чи то світло-русяві, чи то сиві рідкі кучері на скронях і надуті по-хом’ячому щоки - ось, що одразу впадало в око. Весь він був такий круглий, що, здавалося, можна притулити до стінки і, обвівіши олівцем, накреслити ідеальне коло.  

 - Від чого відпочиваєте? – знову заговорив Піквік, не дочекавшись відповіді на попереднє запитання.

Відповідати не хотілося, але мовчання не дало б результатів – чоловік, схоже, не планував швидко мене облишити.

- Просто нерви треба заспокоїти, – сказала я ненавмисно правду.

Містер Піквік скептично гмикнув.

- Зрозуміло… Тихе місце, сюди багато хто для цього приїжджає. Ваші депресії так дістали рідних, що путівка в санаторій стала для них рятівним білетиком?

Ця його фраза ніби матеріалізувалася і перетворилася на капоте, а я відчула себе биком на арені перед багатотисячним натовпом. Дарма, що поруч був лише цей дивак. Певно закричала б, але знову забракло чи то сили, чи то бажання відкривати рота. У голові закрутився діафільм з єдиним кадром - червоне тло, а на ньому чорним написано: «Я тут добровільно! Ясно вам?». А може я й сказала це вголос, бо Піквік ніби налякався і мабуть від того подобрішав – його кругле лице раптом засяяло приязню.

- А мене, як завжди, силоміць, – продовжив балачку він. – Думають, що я тю-тю. А ні, я здоровісінький, просто мені не вірять… От ви ким працюєте?

На мій власний подив, слова самі собою вишикувались у дурнувату тираду про важку долю мрійниці, яка чомусь стала вчителькою. Мовляв, як важко живеться майже тридцятирічній панянці, яка начиталася художньої літератури, а тут раптом виявилося, що реальний світ нітрохи не схожий на книгу.           

Мій новий знайомий, чи, точніше, новий незнайомець – бо він так і не представився, здавалося, став геть привітним.

- Виходить, не в одного мене паскудна робота.

Звісно, я не запитувала, але він відповів:

- Я хірург.

Повз пройшла жіночка у білому халаті. Скоса глянувши на нас, вона пригрозила Піквіку пальцем. Не чекаючи, доки я спитаю, чого це працівниця санаторію так відреагувала на нашу бесіду, мій співрозмовник пояснив сам:

- Вона, як і всі, не вірить…

Чоловік впав у задуму, і мені здалося, що я нарешті його спекаюся. Однак запитання, яке Піквік озвучив за мить, неабияк заінтригувало.

- Знаєте, чому з мене вийшов гарний хірург?

- Чому?

- Я боюся трупів. Страшенно боюся. От і доводиться робити все, щоб пацієнти не помирали на операційному столі.