Сусідка

Її волосся нагадувало переварені макарони – таке ж лискуче, заплутане і, як здавалося, липке. Словом, доторкнутися не хотілося. Я думала, що це погано, якщо до волосся жінки не охота доторкнутися – це означає, що вона опустилася нижче, ніж води африканських озер в період засухи. Хоча що я верзу? Ми тут всі – нижче нікуди.

Мені було важко зіставляти зовнішній вигляд цієї жінки і її слова. Коли б я її не бачила, то думала б, що говорить «шаблонна краля» - струнка брюнетка з довгим густим волоссям, пухкими спокусливими губами, нафарбованими червоною помадою, і здатним викликати заздрість декольте. Коли б бачила цей безлад на її голові, та не чула, які фрази вилітають з її вуст, то гадала б, що там склади не тримаються купи, а в розповіді між матюками проскакують лише слова «трахатися», «пляшка», «сигарети» і все з тої опери. Однак, я чула і бачила, тому й була здивована. А враховуючи це місце і цих людей навколо, ще більше бентежилася – що вона тут робить із своєю розповіддю?

Вона усміхнулася і після кількахвилинної паузи продовжила:   

- Просто мені треба, щоб мене любили. Можливо, це найгірша форма егоїзму, прикрита за завісою самопожертви і вдячності, однак ця потреба – невіддільна від мого єства. Коли мене люблять, я відплачую вірністю і турботливістю. Я стаю альтруїсткою і здатна заради людини, яка мене любить, на жертви і подвиги. Однак я повинна відчувати цю любов. Мені не важливо, наскільки сильно турбуються про мене і чи переймаються, як я виспалася і що поїла. Не важливо, чи телефонують, щоб запитати, як я дісталася додому і побажати на добраніч. Це все дурниці. Мені треба, щоб мене потребували. Він повинен телефонувати мені, щоб розказати, як порізав палець і яким анекдотом його щойно розсмішив колега. Він повинен ділитися зі мною своїми мріями і планами, важливими думками і тисячами дрібниць, які встигає передумати за день. Він повинен хотіти говорити зі мною, обійматися і просто бути поруч кожну вільну хвилину. За порадою він має звертатися до мене і за втішанням – до мене. У списку його потреб я повинна бути в першому ряду разом з повітрям і водою.

Жінка знову замовкла і криво вигнула губи. Її слухала тільки я, інші не зважали. Та мабуть їй і не потрібні були слухачі.

- Бо найгірше в тому, що я не здатна любити людину, яка мене не любить. Я можу полюбити тільки тоді, коли спочатку полюбили мене.

Ці слова були мені незрозумілими з якоїсь причини – тобто, я розуміла кожне окремо, але не всі разом. Можливо, тому, що сама ніколи не думала про любов у такому розрізі.

- Мене не влаштовує просто пристрасть, закоханість чи банальна повага, - резюмувала вона.

Раптовий здогад розставив все на свої місця. Отже, ця жінка просто самотня, покинута, вона відчайдушно хоче любові і розуміння. А ми ж певно ровесниці, у такому віці рано ще ставати настільки нещасною. Хоча що я знову верзу? Хіба є якийсь вік, в якому людина може собі офіційно дозволити нещастя? Мовляв, внутрішній голос чи ще яка вища інстанція скаже: «Наразі у дозволі відмовлено, Ви ще занадто молоді, приходьте через два-три роки – тоді зможете бути нещасною з чистою совістю».

Мені раптом стало її жаль, та пекуча цікавість була поки що сильнішою.

- Що ти відчуваєш, коли тебе люблять не так або коли взагалі не люблять, а тільки поважають, хочуть чи турбуються?

- Це занадто сильний удар по моїй гордості, - відповіла вона і знову іронічно усміхнулася.

Вона була моєю сусідкою лише якихось кілька днів, але вже одна розмова – така змістовна і дурна водночас, зважаючи на те, де ми перебуваємо, виділила її серед інших. За всі чотири роки у колонії і за всі двадцять сім попередніх років мені вперше трапилася така дивна, неоднозначна, непересічна співрозмовниця. В один з перших вечорів тут вона розказала про найінтимніше фактично незнайомці, сусідці по відділенню. Розказала щось таке, що рідко виливають у слова і довіряють іншим. Та ще й тоді, коли на часі говорити про більш злободенні теми. У нашому відділенні було кількадесят жінок, але саме моє ліжко стояло поруч з її, і ця випадковість зробила мене слухачкою чужої дивної історії.

У нас працював невеликий магазин, готівки ми не мали, тож гроші за покупки в ньому вираховували із зароблених на швейному виробництві. Після вечері я зазирнула туди, щоб купити цигарок. Цікаво, а вона курить? Мабуть, так. Я взяла ще одну пачку трохи дорожчих і кращих сигарет, ніж купила собі.

Коли я простягнула цигарки своїй новоспеченій сусідці, вона глянула на мене з такою іронією і водночас так зухвало, що я відчула себе останнім непотребом. Я не почувалася так навіть тоді, коли продавала мамині золоті сережки, щоб вистачило на нову дозу. Навіть тоді, коли обчистила квартиру того, хто мені довіряв, і тоді, коли мало не вбила людину.

- Не смій мене жаліти, - сказала вона. – Це ще більший удар по моїй гордості.

Дивна така. Ми у жіночій колонії, у здоровенному відділенні поруч з тихонями і психічно неврівноваженими злодійками, хуліганками, наркоманками й убивцями. Більше того – ми одні з них. Ми встаємо о шостій ранку, лягаємо о десятій, цілий день за швейними машинками, лазня – раз на тиждень, з розваг – «Стосується кожного» у телевізорі і релігійна література у бібліотеці. А вона тут про гордість і любов.

Одного ранку, через кілька днів після неприйнятих цигарок, я знову наважилася зробити крок їй назустріч. Взагалі-то це не в моїх правилах, я майже ніколи не йду на контакт з людьми першою. Однак цього разу щось пішло не за звичним сценарієм. Після того монологу вона, чужа і незнайома, раптом зробилася мені якоюсь рідною і своєю. Я не поділяла її почуття, але розуміла їх – і цього було достатньо, щоб сила тяжіння почала тягнути мене до цієї жінки, а не до землі.