Найгеніальніший винахід

Стара трикімнатна квартира нагадувала одночасно храм науки і зал очікування на провінційній залізничній станції. Одну кімнату дідок відвів мені, інша слугувала його спальнею, а от про призначення третьої довгий час я навіть не здогадувався. Він велів величати себе професором, хоч так ніколи й не пояснив, де, коли і з якої дисципліни захистив дисертацію. Зрештою, мені до цього й не було діла. В той момент я взагалі сприйняв його за шарлатана. Самотнього, несповна розуму, жалюгідного шарлатана.

Він вештався біля вокзалу серед тітоньок з табличками про пошук квартирантів. Там на нього й натрапив я – новоспечений першокурсник столичного вишу. Здавалося, дідок не планував здавати кімнату, а просто шукав собі вільні вуха у людному місці (пізніше мені стало зрозуміло, що він любив розважатися розмовами з незнайомцями у черзі до банкомата, в театрі перед початком вистави, на черговому мітингу під ВР, хоч не мав банківської картки, ніколи на саму виставу не заходив і навіть не цікавився, проти чого протестують цього разу).

Мама описувала мої чесноти (спати – о дев’ятій, п’є тільки компот, з дівчатами займається лише фізикою) кожній зустрічній бабці, навіть тим, які були без табличок. Але хлопців на квартиру мало хто хотів брати.

Позаду мене хтось багатозначно кахикнув, а затим почулося дивне питання: «І що Ви думаєте про квантову теорію поля?» [область фізики, яка описує основні властивості та процеси взаємодії елементарних частинок, з яких побудовані всі фізичні об'єкти світу]. Мої пізнання у фізиці тоді більше стосувалися відкриттів Архімеда, Ньютона, Ейнштейна і решти тих, хто встиг придбати квиток у тісний плацкартний вагон шкільної програми. Певно, на обличчі так і було написано: «Даруйте, про що-про що?».

Довгий час потому мене мучила цікавість – навіщо професор поставив таке мудрагельське запитання? І одного вечора він відповів.

- Є дві причини, - сказав старий. - Перша – мені нізащо не потрібен був у квартирі зануда, який цікавиться високими матеріями. Достатньо вже мене самого.

- А друга?

- Я хотів випробувати на тобі один зі своїх винаходів. Точніше, мій найгеніальніший винахід. Для нього якраз і знадобився б отакий нетямущий бевзь.

Минуло, певно, не менш як пів року нашого співжиття, перш ніж професор наважився підняти завісу таїни, навислу над цим винаходом. Тоді я вперше й зайшов у секретну третю кімнату. По всьому її периметру стояли шафи, серванти, столи з десятками чудернацьких пристосувань. Однак, приміщення й віддалено не нагадувало ні надсучасну наукову лабораторію, ні навіть гараж Емметта Брауна [головний герой фантастичної трилогії «Назад у майбутнє», який працював над винайденням машини часу]. Я очікував побачити в кімнаті монітори із загадковими схемами чи формулами, сучасні цифрові табло, роботів різних розмірів і мастей, незрозумілі електронні прилади з десятками синіх і червоних дротів. Натомість під добрячим шаром пилу від світу були заховані машинка для рахування волосся на голові, апарат, який видаляє чорнило з паперу, скринька для зберігання запахів і тому подібне. Щоправда, про призначення цих витребеньок я дізнався із розповідей професора пізніше, а в той момент мої зорові нерви сприйняли все побачене за купу мотлоху.

Однак, річ, яку хотів презентувати професор, виглядала зовсім не такою дивовижею, як все інше. Він підніс майже до самих моїх очей звичайнісіньку пляшечку з-під шампуню з обдертою етикеткою.

Добре пам’ятаю подив і розчарування, які тоді відчув. Вони, мабуть, висвітилися на моєму обличчі великим шрифтом. Дідок із розумінням кивнув і сказав:

- Те, що ти зараз бачиш перед собою – це не просто мій найгеніальніший винахід, це найцікавіший винахід, який тільки знало людство у нашому столітті. Всі оті сучасні технології з їхніми комп’ютерами, роботами, чіпами – такі дрібнички у порівнянні з цим шампунем! Програмувати комп’ютери не дуже й важко, програмувати голову – інша справа!

Старий задоволено хмикнув, по-діловому заклав руки за спину і почав міряти кроками кімнату. Й досі пам’ятаю той хитрий вираз обличчя і нетерпляче тремтіння пересохлих губ.

- Ти помітив, як твої ровесники переймаються своєю зовнішністю? - продовжив він. – Поглянь тільки на цих пещених красунь і красунчиків! Як старанно вони щодня витирають свої чуби, наносять на волосся і тіло тонни кремів, гелів та іншої гидоти! Чому ніхто не прагне так сумлінно доглядати за своїми мізками? А це ж їх у першу чергу промивати треба! Так би мовити, очищувати голову від усілякого бруду...

В тому монолозі не було нічого, що б мене здивувало. Так всі старі говорять молодим. Так казав колись професорові його дідусь («Ти хоч цистерну трійного одеколону вилий на себе – як макітра не варить, то й це не допоможе»). Так тому дідусеві казав його дід («Шо ти чуба крутиш як у барана, ти й без того баран»). А тому діду втовкмачував теж саме його дід («Тю!», - і крутив пальцем біля скроні). Просто мій професор висловився як належить людині його наукового звання.   

- Ну інформація, яка нам не потрібна, сама стирається, коли ми довго її не використовуємо... І взагалі – кожна людина визначає для себе, що їй мити в першу чергу, а що краще залишити під шаром бруду. Навіщо перейматися через чужі мізки? - парирував тоді я.

Дідок пробурмотів собі під ніс щось невиразне, але у його тоні чулося категоричне несхвалення. Очевидно, він належав до числа борців за всезагальне благо, засноване на поголовній інтелектуалізації. На диво прудко для свого віку старий вискочив із кімнати, грюкнувши дверима. І вже з того їх боку донеслося: