Несказане. Вступ

Мотузка товщиною шістнадцять міліметрів зараз коштує… А, ні, небо.

Небо нагадувало іспанську флотилію шістнадцятого століття. Продовгасті хмари вишикувалися одна за одною, ніби галери, готові до наступу на невидимого ворога, який вичікує за горизонтом.

Я дивилася на них і думала, що така краса заслуговує увіковічення на сторінках. Проте я ніколи не візьмуся описати її, бо у світі не залишилося несказаних слів.

Так, у світі зовсім не залишилося несказаного. Не того, що промовчане, а того, що ще не написане, не озвучене, не придумане. Взагалі. Зрештою, навіть ця думка не нова – кількадесят класиків цілком виправдано можуть звинуватити мене у плагіаті.

Галери у небі так і прямували кудись, а я продовжувала крутити у руках аркуш з адресою, не наважуючись ні викинути, ні набратися мужності й піти. Пів години тому кумедний дідусь у кепці з логотипом «Нью-Йорк Ред Буллз» [професійна футбольна команда з Нью-Йорка] нашкрябав дрібним почерком мені вказівник. Мабуть, мене вже там чекають.

Я здалася після довгих вагань. Зрештою, а чому б і ні?! Навіть якщо там не виявиться несказаного, я принаймні дізнаюся, де його шукати не слід. У нескінченному всесвіті моїх сумнівів стане на одну чорну діру менше.

- Всьому свій жанр, - по-наставницьки сказав мені дідусь на прощання і хитро підморгнув, а я подумала, що треба було б десь це записати.

Пів року тому я пообіцяла собі – більше ні слова, доки не знайдеться несказане. А якщо не знайдеться, доведеться зі всім покінчити. Даючи собі цю обітницю, я і гадки не мала, наскільки важким завданням виявляться пошуки. Те, що існує, знайти набагато простіше, ніж те, чого нема.

Я опинилася за вказаною адресою за якихось десять хвилин неспішної прогулянки, не встигши за той час придумати жодного вагомого аргументу, щоб розвернутися і чкурнути геть. Люди часто кудись приходять тільки тому, що не знайшли важливої причини розвернутися.

Квартира виявилася незамкненою. Це добре, бо якби довелося стукати, і з того боку дверей почулося чиєсь «хто там?», я не змогла б відповісти. Адже що сказати? Щось на кшталт «ем, це я, одна ненормальна, яка хоче написати книгу, але не може, бо шукає несказані слова, і мені сказали, що Ви допоможете»?

Щойно я відкрила двері, у ніздрі вдарив запах відсирілого паперу. Зовсім як у великих бібліотеках. Першою кімнатою зліва виявилася невеличка кухня. Я минула її і пройшла далі, в кінець коридору. Легенько прочинила двері і ступила крок до великої вітальні, заваленої книгами ледве не до самої стелі.

З-за купи книг в кутку висунулася чиясь сива голова.

- Проходьте-проходьте! - сказала жіночка із закрученим у ґульку волоссям на потилиці.

Вона була самим втіленням добропорядної пані із родини старої інтелігенції. Когось, хто більше личив би до всієї цієї бібліотечної обстановки і книжного запаху, годі й увити. 

- Мені казали, що Ви завітаєте! – заговорила вона приязно і вийшла до мене.

- Добрий день! - відповіла я і зам’ялася. – Тоді Ви напевно знаєте, чому я тут.

Пані усміхнулася.

- В загальних рисах знаю. Але випиймо чаю і поговорімо.

Вона запросила мене за невеликий круглий столик справа від дверей, а сама метнулася на кухню. Хвилин п’ять, доки пані не з’явилася у дверях з підносом, я роззиралася. Які тільки книги мені не потрапляли на очі! Від «Капіталу» Маркса до «Багатий тато, бідний тато» Кіосакі. Від «Вчення про душу» Аквінського до «Ілюзії Бога» Докінза. Від «Кайдашевої сім’ї» Нечуя-Левицького до «Середньої статі» Євгенідіса.

- Будете айвове варення? Чай чорний чи, може, каркаде? У мене дуже смачне каркаде! – таким же дружнім тоном говорила господиня.

- Просто чорний чай, - відповіла я і навіщось невиховано бовкнула: – Я каркаде не п’ю, та й айву не люблю…     

- О, схоже, Ви дуже перебірливі!

- Взагалі-то, ні. Я неперебірлива у всьому, окрім їжі і людей, яких впускаю у своє життя. Смак і настрій – це не те, чим можна нехтувати… Мій дідусь завжди так говорив.

Пані усміхнулася і налила мені чорного чаю. Кілька хвилин ми чаювали мовчки, доки я врешті не заговорила.

- Знаєте, вся моя писанина абсолютно марна. Зі всіх видавництв, на які покладала надії, прийшли відмови.

Господарка високо підняла брови, здавалося, вони от-от вилізуть на волосся.

- І що казали?

- Спочатку хвалили. Казали, вишукано, яскраво… Але наскрізь фальшиво. Однак… Хіба все яскраве – штучне?

Вона поставила чашку, зітхнула, а тоді заговорила у манері вчительки молодших класів:

- Бачте, існує лише одна універсальна валюта – щирість. За неї все купується і все продається. Саме за неї, і тільки за неї, купують любов, довіру, прихильність… Наскільки б не знецінилася правда у політиці, бізнесі чи навіть мистецтві, в головному – людських стосунках – щирість залишиться незмінною валютою. А література – це не що інше, як дуже інтимні стосунки автора і читача. Ви зобов’язані бути щирою у цих стосунках.

Я слухала пані, забувши про чай. Коли вона завершила монолог, виглядала вже більше схожою на яку-небуть професорку Сорбонни чи Оксфорду, ніж на вчительку молодших класів. Й тим паче вона не нагадувала добропорядну бібліотекарку, на яку скидалася ще пару хвилин тому.