Розділ 10. Одвічний бій

Обговорення деталей нашого бою перервав виклик від Соллу. З огляду на те, що сигнал ішов із позначкою «терміново», лідерка Амісі телефонувала не через дрібниці.

— До справи, у мене тут проблеми наближаються.

— Це так, проблемка, — похмуро поправила Соллу, пересилаючи мені пакет даних. — Ознайомся.

Розкривши отриману інформацію, я побачив розвідувальну мережу на кордонах Великої Гармонії. Саме зараз виділявся сектор Імперії людства. Наблизивши позначену зону, я отримав розшифровку сигналу, який надсилав розвідник. Армада людей прямувала в наш бік. Приблизно двадцять крейсерів і під кілька сотень фрегатів з есмінцями. Багато. Це, звісно, міг бути просто можливий напрямок, адже нейтральним космосом можна було зайти в спину варнам, але... мені не вірилося. Зелевас зробив свій крок?

Я тільки зараз замислився, що нічого не чув про використання резонатора проти безликих. Хоч і була усна домовленість щодо спільних дій. Та й якщо пригадати, на Шак-Кесі знайшли людські тіла, тож ні за що не повірю, ніби Зелевас про це нічого не знав. Озирнувшись довкола, я помітив і відчув загальне занепокоєння. Наближені відчували мою тривогу, але не наважувалися втручатися в роздуми. До атаки час іще був, тому я надіслав виклик імператору людей. Потрібно поспілкуватися.

Максиміліан, ніби саме на це й чекав, відповів одразу. На голограмі утворилося вікно, показуючи трон та імператора, який на перший погляд зовсім не змінився. Але, як і раніше, на обличчі людини читалася безмежна втома.

— Вітаю, Ваша Величність, — я злегка схилив голову, дотримуючись ділового тону.

— Хм... — чоловік задумливо розглядав присутніх. — Я так розумію, правителю Шак-Крі щось стало відомо.

Він замовк, очікуючи на запитання. Я вивів отримані дані, виділивши орієнтовний маршрут, яким рухатиметься армада.

— Я хочу знати, що цей флот не становить загрози для Шак-Крі.

— З якого дива мені відповідати на це запитання? — тихо й із погрозою запитав Максиміліан, подавшись уперед і спираючись на меч.

— Це оголошення війни?

Коуд поруч зі мною подавився повітрям. Я відчував липкий страх навколо від вимовлених слів, але навіть не дав оточенню зрозуміти, що стурбований. Так ми й свердлили одне одного поглядами: імператор людей, який сидить на троні та спирається на тростину, і імператор шакрінів, який стоїть у центрі голограми системи з гордо піднятою головою.

— Ти думаєш, корабель Зниклих тебе врятує? — першим перервав паузу Максиміліан. У міміці чоловіка я бачив, як його дістали ці політичні ігри. Схоже, настав час грати відкрито. Або ж ні...

— Хто сказав, що він єдиний? — я вискалився, дивлячись на людину.

— Сховище...

— Так ось що тебе цікавить.

— Так! — Зелевас стукнув мечем об підлогу. — Не думаєш, що варто ділитися...

Ще на початку обурення чоловіка я почав сміятися. Максиміліан замовк, із деяким подивом дивлячись на збожеволілого правителя. Від своїх наближених я натомість відчув страх. Кора навіть зробила крок до мене, щоб заспокоїти, але я зупинив її поглядом.

— Хочеш знати, що там було, людино? — Зелевас сіпнувся від такого звернення, але кивнув. — Що ж... Ми всі для Древніх — проста іграшка в руках. Засіб від нудьги. Не віриш? — запитав я, дивлячись на насупленого імператора людей. — А який мені сенс брехати? Вони досягли того, про що ми тільки можемо мріяти. У них немає ворогів, немає до чого прагнути, зате є ми — прекрасна розвага. Той, хто відкрив сховище, отримує правду, яка нікому не потрібна!

Наприкінці я збився на гарчання. Чомусь спогади про той день пробудили в мені звірину лють. Ми, ті, хто вважали себе богами, виявилися пішаками. І навіть якщо я перестав бути безликим, заперечувати їхню владу не можу. Це ж розумів і Зелевас, зі змішаними почуттями дивлячись на мене.

— Тож відповідай мені, Зелевасе, в присутності моїх підлеглих. Імперія людей — загроза для Шак-Крі?

Настала тиша. Я не кліпаючи вдивлявся в людину, намагаючись передбачити відповідь. Від неї залежало дуже багато.

— Хах... — важко видихнув чоловік і з якоюсь кривою посмішкою запитав: — Чи не час нам обмінятися послами, Рех? Щоб не було подальшого непорозуміння?

Я кивнув, скинувши йому контакти дипломатичного корпусу. Мені ж надійшли координати місця, де можна розмістити своїх підлеглих у людській імперії. Наостанок Максиміліан запропонував деякі деталі обговорити наодинці, у спокійнішій обстановці.

Попрощавшись і відключивши зв'язок, я важко сів на трон. Ми щойно показали зуби один одному, помірявшись характерами, але зійшлися на крихкому мирі. І якщо у Зелеваса були реальні сили, то я просто блефував. Якби Імперія людей була поруч, нас би стерли з карти галактики. Ще мене цікавило питання: звідки людині було все відомо? Хто йому зливає інформацію? Це запитання я поставив підлеглим, які мовчали досі. Але відповіді так і не почув.

— Чого мовчите?

— Це... правда? — запитав Коуд. Він досі не вірив у сказане, хоча колись мав чути про це — мабуть, вважав тоді, що я блефував.

— Так, — я втомлено прикрив рукою очі. Хоч і говорив тихо, але мій голос розносився палубою, досягаючи кожного куточка.