Розділ 20: Велике рішення (чи не зовсім?)

Ранок настав із туманом. Буквальним і емоційним. Коли я відчинила вікно, сподівалася на божественне натхнення, яке, як завжди, не прийшло. Натомість увірвався вологий вітер, який, замість розвіяти мої сумніви, лише приліпив волосся до обличчя й змусив штори загрозливо гойдатися. Це виглядало як знак, що всесвіт так само спантеличений, як і я.

Я глянула на телефон — річ, яку ніколи не варто робити до кави. І ось воно. Ще одне повідомлення від тітки Ельзи, шосте за день. Меню на день народження затверджене, точне місце проведення, квіти, колір скатертин… Усе супроводжувалося фінальною нотаткою:
«З нетерпінням чекаю знайомства з Хуліануелем, це ім’я вже знамените серед моїх подруг».

Чудово. Я не лише вляпалася у величезну брехню, але мій вигаданий хлопець ще й має фан-клуб. Як я до цього дійшла? Чому я не вигадала щось простіше? Хлопця за кордоном? Чоловіка-астронавта? Але ні. Мій мозок вирішив створити Хуліануеля, цього неіснуючого чоловіка з ім’ям, гідним французького одеколону.

Я сіла перед кавою з молоком у пошуках ясності. Дивилася на чашку, наче в її дні ховалася якась таємна відповідь. Звісно, вона нічого не сказала. Лише відобразила моє обличчя з чіткими синцями під очима й виразом «я ось-ось вибухну».

У цей момент, наче ураган, що оголошує себе барабанами, увірвалася Ката. Вона зайшла без привітання, зачинила двері ногою й кинула на стіл пакет із чуррос. Її вираз не залишав сумнівів: «Ти вже розібралася зі своїм життям чи ми все ще в режимі хаосу?».

— Ну, і що? — сказала вона, ставши переді мною зі схрещеними руками.

— Що? — відповіла я, уникаючи її допитливого погляду.

— Хто буде обраним, щоб зіграти легендарного Хуліануеля? Сексуальний сусід чи безсоромний трубадур?

— Ніхто, — я відкинула виделку, якою розмішувала пінку кави, наче це була зброя захисту.

— Як це ніхто? — обурилася вона, наче я щойно оголосила, що відрікаюся від свого емоційного громадянства.

— Я йду сама. Все. Кінець театру.

Ката глянула на мене так, наче я запропонувала зупинити обертання Землі.

— Що?! Ти залишиш свою маму з очікуванням познайомитися з чоловіком із ім’ям французького парфуму й душею плейлиста про кохання?

Я зітхнула.

— Скажемо, що він застуджений. Лежить у ліжку, не хоче нікого заразити. Знаєш… щось відповідальне, зріле, правдоподібне.

— Правдоподібне? — Ката вигнула брову. — Твоя мама думає, що Хуліануель — інструктор із медитації й розводить котів у вільний час!

— Ну, я ще скажу, що він під ліками й дивиться документальні фільми про історію, щоб не впасти в депресію. Задоволена?

— НІ! — Ката ляснула долонею по столу, від чого пакет із чуррос підстрибнув. — Це не рішення!

— Ката, я не можу вибирати між двома катастрофами й виставляти їх перед усією родиною!

— Але…

— До того ж, що, якщо один дізнається про іншого? А якщо вони обидва прийдуть? А якщо тітка Ельза почне ставити глибокі питання про наші стосунки, типу «який був ваш перший фільм разом»? І що, якщо Мануель скаже «Шрек», а Хуліан — «Хрещений батько»?!

Ката вп’ялася в мене поглядом. Спробувала виглядати серйозно. Не вийшло.

— …А якщо їм сподобається один і той же десерт і вони поб’ються за останній шматок?

— Точно! Бачиш, чому я не можу нікого брати?

Ката здалася. Вона взяла чуррос, сердито відкусила шматок і пробурмотіла з повним ротом:

— Гаразд. Але потім не скаржся, коли залишишся сама, оточена незручними питаннями й спогадами про свою брехню.

— Я впораюся. Як завжди.

День минув між театральними паузами, порожніми поглядами у вікно й постійним прокручуванням у голові можливих виправдань. Того вечора я вирішила розвіятися, винісши сміття. Бо немає кращої терапії, ніж зіткнутися з протікаючими пакетами й ледь підозрілим запахом залишків учорашньої вечері.

Спускаючись до контейнера, я розмовляла сама з собою, як справжня функціональна невротичка:

— «У нього висока температура… типу… 38… чи 83, я вже не знаю».
— «У нього все: закладений ніс, сексуальний кашель і трохи містичного марення».
— «Він сказав: іди, кохана, ти сяєш яскравіше без мене».

Я була так занурена у свої роздуми, що не помітила його. Повернула за ріг коридору, і ось він.

Хуліан.

Вийшов із квартири з пакетом хліба й сонним поглядом, але з тим клятим виглядом «я щойно прокинувся, але все одно схожий на модель із каталогу».

— Привіт? — сказав він, вигнувши брову.

— Привіт… — відповіла я, бажаючи, щоб підлога розверзлася й поглинула мене.

— Усе гаразд? — запитав він, підходячи трохи ближче.

— Так, так, звісно… просто… виношу сміття. Моя п’ятнична мрія.

— Ммм, — він глянув на мене, наче міг прочитати кожен мій думковий хаос, наче знав, що я ось-ось вигадаю щось абсурдне.

Незручна тиша.

Я спробувала сказати щось зв’язне. Провалилася.

Він із тією легкою, кривою посмішкою, що говорить «я знаю більше, ніж ти думаєш».

— А ти? — запитала я, бо не хотіла виглядати як картонна статуя.

— Плани на вихідні?

— Небагато. Моя кузина поїхала, тож я думав… відключитися. Почитати. Поготувати. Може, щось спекти.

— А-а-а… — відповіла я надто високим тоном. — Ну, якщо хочеш… відключитися, готувати, читати… чи поспілкуватися… у неділю буде день народження. Сімейний. Дуже офіційний. Із купою торта й незручними питаннями. Саме те, що потрібно для відпочинку!

Він засміявся.

— Ти запрошуєш мене?

Я кліпнула. Мій мозок запізнився з обробкою його слів.

— Що? Ні! Тобто… так. Тобто… не зовсім. Але якщо хочеш прийти. Не мусиш. Але можеш. Якщо захочеш. Але не обов’язково. Хіба що тобі хочеться. Але…

— Софія.

— Так?

— Я згоден.

…

Я не знаю, чи то був його тон, прямий погляд, чи те, що в мене вже не було сил сперечатися із собою, але я кивнула, як ідіотка.