Розділ 12: Побачення з Мануелем та інші катастрофи

Життя ніколи не перестає мене дивувати. Тільки-но я подумала, що все й так достатньо заплутане через Хуліана, як на сцену вийшли мої ревнощі — та жахлива емоція, що штовхає на найбезглуздіші рішення. І ось я, із блискучою ідеєю запросити Мануеля на побачення. Будьмо чесними: я зробила це не тому, що він мені подобався. О ні, жодним чином. Це був чистий протест, викликаний бажанням повернути собі контроль над ситуацією. Якщо хтось і мав бути в центрі моєї уваги, то це я. І якщо для цього потрібно було влаштувати побачення з клієнтом, якого я ледь знала, то... що ж, хай буде так!

Ментальна нотатка: Немає кращої мотивації для побачення, ніж добра порція ірраціональних ревнощів.

Тож я надіслала Мануелю повідомлення. Нічого складного, просто: «Не хочеш піти зі мною на каву? Я пригощаю». Я не чекала, що він відповість так швидко. Через десять хвилин ми вже домовилися про зустріч, і я не могла позбутися думки: Чи знає він щось, чого не знаю я? Це відчуття гризло мене, наче надокучлива комаха, але я відмахнулася від нього, переконуючи себе, що це просто нерви.

Коли я дісталася до кав’ярні, Мануель уже сидів за столиком, тримаючи перед собою чашку кави розміром із відро. Побачивши мене, він махнув рукою з таким ентузіазмом, що ледь не впав зі стільця, наче учасник телешоу, який щойно виграв головний приз.

— Софія! Я чекав на тебе! — вигукнув він так гучно, що здавалося, ми не в тихій кав’ярні, а на футбольному стадіоні.

Ментальна нотатка: Цей чоловік схвильований більше, ніж я під час фіналу Ліги чемпіонів.

Я сіла навпроти, намагаючись виглядати невимушено, але не встигла й слова сказати, як Мануель уже розпочав свій монолог. Він із захватом розповідав про «магічний досвід» перебування в цій кав’ярні, стверджуючи, що кава тут має «дивний смак» і «містичну енергію», яка наповнює його натхненням. За його словами, це була не просто кава — це був якийсь небесний еліксир, здатний «передбачати майбутнє». Його очі горіли, наче він щойно розкрив таємницю всесвіту, а я сиділа, намагаючись не розсміятися.

— Ця кава шепоче мені, що сьогодні буде... дивний день. Ідеальний для нас! — проголосив він, піднімаючи чашку, наче тостуючи за нашу спільну долю.

Я кивнула, прикусивши губу, щоб не вибухнути сміхом. Що це за побачення таке? Мій початковий план був простим: провести спокійний вечір, відволіктися від думок про Хуліана, можливо, пожартувати з Мануелем і повернутися додому з відчуттям, що я контролюю ситуацію. Але те, що розгорталося перед моїми очима, більше скидалося на імпровізовану комедію, де я була не глядачкою, а мимовільною учасницею.

Я намагалася зберігати серйозний вираз обличчя, але це було важко. Мануель, розпалений своєю «містичною» кавою, дедалі більше розходився. З енергією, що могла б живити невелике місто, він почав розповідати, як одного разу зустрів стареньку, яка напророкувала, що він «призначений для великих справ». Далі пішла абсолютно абсурдна історія про те, як він продавав авокадо на ринку й вважав це «важливим кроком у своїй божественній місії». Я слухала, широко розплющивши очі, і намагалася зрозуміти, як моє життя дійшло до цього моменту.

Ментальна нотатка: Навіщо я тут? Хтось, нагадайте.

Коли я вже думала, що ситуація не може стати більш сюрреалістичною, Мануель різко підскочив зі стільця, ледь не перекинувши свою гігантську чашку.

— Я замовлю склянку води! — проголосив він, указуючи на офіціанта пальцем, наче чаклун, що готується накликати блискавку.

Офіціант глянув на нього з сумішшю здивування й покірної втоми, але приніс склянку. І тут почалося справжнє шоу. Мануель підняв склянку, наче це був Святий Грааль, і заявив, що вона має «силу передбачати майбутнє». А потім, без жодного попередження, почав удавати, що грає на невидимій електрогітарі, видаючи звуки, які скидалися на суміш котячого нявчання й скрипу дверей.

— Я геній музики! — вигукнув він, не звертаючи уваги на погляди інших відвідувачів, які коливалися між цікавістю й легкою тривогою.

Я намагалася зберігати спокій, хоча всередині вже була на межі істеричного сміху. Мої щоки горіли від сорому, але водночас я не могла відірвати погляд від цього абсурдного спектаклю.

— Мануелю, гадаю, тобі варто трохи заспокоїтися, — сказала я, хоча знала, що мої слова — як горох об стіну. Він уже втратив будь-який зв’язок із реальністю.

Але кульмінація вечора була ще попереду. Мануель, схопивши велику ложку для супу з сусіднього столика (звідки вона там узялася, досі загадка), почав співати. Так, співати. Посеред кав’ярні, на повний голос, не маючи слуху так, що навіть Сімон, мій кіт, був би в жаху:

— Ніііі! Моє серце битиметься далі! — горлав він, розмахуючи ложкою, наче мікрофоном, і при цьому так сильно фальшивив, що міг би претендувати на антипремію в караоке.

Відвідувачі кав’ярні повернулися, щоб подивитися на це видовище. Хтось хихотів, хтось шепотів сусідам, а пара за сусіднім столиком почала знімати його на телефон. Я втиснулася в стілець, мріючи провалитися крізь землю. Мануель же, у ролі імпровізованої рок-зірки, кружляв між столиками, вказуючи ложкою на офіціанта, наче знімався в боллівудському мюзиклі.

Нарешті офіціант, із виразом обличчя, що ясно казав «мені за це не платять достатньо», підійшов до нашого столика. Я скористалася моментом, щоб узяти ситуацію під контроль.

— Мануелю, досить. Гадаю, нам пора, — сказала я, підводячись і хапаючи його за руку, намагаючись не звертати уваги на погляди інших.

Але Мануель, усе ще в образі рок-легенди, лише посміхнувся до мене, його очі сяяли від самозадоволення.

— Найкраще в цьому вечорі — це те, що я тепер легенда караоке. Ніхто цього в мене не відбере, — заявив він із такою впевненістю, наче щойно виступив на сцені Вемблі.

Я ледь витягла його з кав’ярні, бурмочучи вибачення офіціанту й усім, хто потрапив під його «виступ». Вийшовши на вулицю, я притулилася до стіни будівлі, одночасно сміючись і зітхаючи. Як я опинилася в цій ситуації? Як простий план відволіктися від Хуліана перетворився на цирк із Мануелем у головній ролі?