Розділ 11: Лист, бар і непорозумін

Той день мав бути спокійним, але, як завжди, доля мала інші плани. Лист прийшов рано вранці, наче злий жарт, що підкрався непомітно. Він був маленьким, простим, майже крихким на дотик, але мав якусь таємничу ауру, що змушувала серце битися швидше. Адреса, написана з майже одержимою акуратністю, вказувала на кафе «Данте» о 19:00. Жодного відправника. Жодного пояснення. Лише ця коротка інструкція, що вабила, наче магніт, обіцяючи одночасно цікавість і катастрофу.

Спочатку я вагалася. Хто, в біса, надсилає анонімні листи в наш час? І, що ще важливіше, хто їх отримує й вирішує піти за вказівками? Спойлер: я. Бо якщо життя й навчило мене чогось, то це того, що нерозгадані таємниці мають звичку гризти твою душу зсередини, наче голодні терміти. Тож, озброївшись сумішшю нервів, рішучості й легкого передчуття хаосу, о сьомій вечора я вже сиділа в кутку кафе «Данте».

Це місце було наче з іншої епохи: потерта дерев’яна підлога, тьмяне світло низьких ламп, що гойдалися над столиками, і постійний гомін чужих розмов, що створював імпровізований саундтрек до вечора. Пахло свіжозмеленою кавою й теплим хлібом, а атмосфера була такою затишною, що майже змушувала забути, чому я тут опинилася. Майже.

Я замовила еспресо, щоб заспокоїти нерви, і почала розглядати людей навколо, намагаючись вгадати, хто міг надіслати той лист. Може, це Мануель із черговим театральним жестом? Чи Ката, яка вирішила влаштувати детективну гру? Або, що найімовірніше, це просто помилка, і я сиджу тут, як героїня дешевої мелодрами, чекаючи на когось, хто ніколи не з’явиться.

Але тоді я побачила його. Хуліан.

Він сидів за столиком біля протилежної стіни, його постать освітлювала м’яка лампа, що гойдалася над ним. Але він був не сам. Навпроти нього сиділа жінка. І я одразу зрозуміла, що це не випадкова знайома. Не далека кузина, не нудна колега по роботі. Це була хтось, чия посмішка змушувала весь світ зупинятися. Її обличчя світилося так, наче вона знала секрет, як зробити навіть найгіркішу каву солодкою, як мед. Її рухи були легкими, невимушеними, а погляд — теплим, наче літнє сонце.

Ментальна нотатка: Спокійно, Софія. Це просто жінка. Це нічого не означає. Просто жінка, яка, здається, змушує Хуліана забувати, що решта світу існує.

Але вони сміялися. Сміялися щиро, від душі. Хуліан із тією його теплою, заразливою посмішкою, що заповнювала простір навколо. Я ніколи не чула, щоб він сміявся так... відкрито. Це було наче хтось змінив правила гри, не попередивши мене. Мій шлунок стиснувся, а в голові почався хаотичний внутрішній монолог, що гойдався між раціональним і відверто божевільним:

Ти ж казав, що не маєш дівчини? Хто вона? І чому ти виглядаєш таким щасливим поруч із нею?

Ментальна нотатка 2: Софія, не влаштовуй сцену. Просто дихай. Вдих-видих. Ти не в мильній опері.

Звісно, я проігнорувала власну пораду. Замість того, щоб спокійно допити каву й піти додому, я різко підвелася, наче отримала наказ від таємного агента. Мої кроки були рішучими, але, напевно, виглядали так, наче слоненя намагається балансувати на ковзанах. Я намагалася підійти непомітно, не видаючи себе за сталкера, але, якщо чесно, сумніваюся, що мені це вдалося. Серце калатало, наче я бігла марафон, а в голові крутилася лише одна думка: Що я взагалі роблю?

— Привіт! — випалила я, натягнувши посмішку, яка, ймовірно, більше скидалася на гримасу.

Хуліан підняв погляд, його очі розширилися від здивування, але майже одразу він посміхнувся своєю фірмовою невимушеною посмішкою, від якої я завжди відчувала себе одночасно роздратованою й зачарованою.

— Софія! — вигукнув він, наче моя поява була найприроднішою річчю у світі. — Який сюрприз!

Жінка також привіталася, її голос був таким м’яким і доброзичливим, що мій мозок миттєво позначив його як «підозрілий».

— Привіт, — сказала вона, її посмішка була такою ніжною, що я відчула, як мої нерви натягуються ще сильніше.

Ментальна нотатка 3: Чи можливо ненавидіти посмішку, не знаючи людини за нею? Мабуть, так.

— Усе гаразд, Софія? — запитав Хуліан, його тон був легким, але з ноткою цікавості. Він, здається, не мав ані найменшого уявлення про маленький торнадо, що вирував у моїх грудях.

— Звісно, усе чудово, — збрехала я, натягнувши посмішку, настільки саркастичну, що вона могла б виграти конкурс цинізму. Але Хуліан, як завжди, цього не помітив.

Найгірше було не в самій ситуації. Найгірше було те, як мій розум не міг зупинитися, аналізуючи кожен його жест, кожну її посмішку. Я сіла за їхній столик, намагаючись виглядати невимушено, хоча всередині відчувала себе, наче акторка, яка забула текст у ключовій сцені.

— Не проти, якщо я приєднаюся на хвилинку? — запитала я, хоча мій внутрішній голос кричав: Це ненормально! Що ти робиш?!

Хуліан, усе ще трохи спантеличений, кивнув.

— Звісно, Софія, сідай, — відповів він, його голос був теплим, але я не могла позбутися відчуття, що вторглася в щось, куди мене не запрошували.

Ментальна нотатка 4: Чудово, тепер я офіційно частина цього шоу. Незграбна подруга, яка не може змиритися з тим, що не в центрі уваги.

Розмова продовжилася, але я ледь її слухала. Мої думки гуділи, наче рій бджіл, створюючи одну теорію за іншою. Хто ця жінка? Може, подруга дитинства? Колишня колега? Або, що найгірше, його дівчина? Я намагалася вловити хоч якісь підказки в їхніх словах, але вони говорили про щось буденне — про книги, про музику, про місто. Її сміх дзвенів, як дзвіночки, а Хуліан відповідав із такою легкістю, наче вони знали один одного вічність.

Ментальна нотатка 5: Стоп, Софія. Це не мильна опера. Хуліан — просто сусід. Сусід із проклятою чарівною посмішкою й сміхом, від якого хочеться зупинитися й слухати.

Але мої думки не слухалися. Я сиділа, тримаючи чашку кави, яка вже охолола, і відчувала, як у грудях наростає суміш ревнощів і розгубленості. Чому мене це так зачіпає? Чому я не можу просто встати й піти, залишивши їх у спокої? Я ж не маю жодних прав на Хуліана. Він може розмовляти з ким завгодно. Але тоді чому кожен її сміх відчувався, наче ніж у моєму серці?