Розділ 10: Комедія і Хаос

Той день тягнувся, наче жуйка, прилипла до гарячого асфальту. Софія сиділа за своїм ноутбуком, втупившись у порожній цифровий аркуш, і відчувала, як її мозок повільно здається під тиском завдання — нової ілюстрації для Мануеля. Її стіл був схожий на поле бою: недомальовані ескізи, забуті чашки з кавою, що вже вкрилися плівкою, олівці, розкидані, наче солдати після поразки, і стилус, який вона стискала так, наче він був винен у всіх її бідах. Фрустрація наростала, наче приплив, поглинаючи її терпіння. Лінії не слухалися, ідеї тікали, а дедлайн, здається, насміхався з неї з календаря на стіні.

— Клятий Мануель! — пробурмотіла вона, стиснувши зуби й гарячково водячи мишкою по килимку. Бідолашний комп’ютер не мав жодного стосунку до її настрою, але це не заважало їй кидати на нього погляди, сповнені праведного гніву.

Раптово її телефон задзвенів, вириваючи Софію з виру роздратування. Вона ліниво потяглася до нього, все ще занурена в свою похмуру злість, але, побачивши ім’я на екрані, зупинилася. Хуліан. Як завжди, його повідомлення мали магічну здатність вибивати її з колії, балансуючи між комічним і загадковим, наче він спеціально тренувався викликати в неї одночасно посмішку й подив.

Хуліан:
Сьогодні я знайшов дещо краще за каву. Це розмови з тобою. І ні, це не запрошення рятувати мене, хоча я б не відмовився.

Софія вигнула брову, перечитуючи повідомлення. Розмови краще за каву? І хто тут потребує порятунку? Вона ще раз пробігла очима по тексту, намагаючись зрозуміти, чи це черговий жарт, чи Хуліан справді вкладає в ці слова щось більше. Його талант одночасно дратувати й зачаровувати був гідний окремої премії.

— Цей чоловік... — пробурмотіла вона, відчуваючи, як кутики її губ мимоволі піднімаються в легкій посмішці.

Змішавши цікавість із розвагою, вона швидко набрала відповідь, намагаючись зберегти свій звичний іронічний тон:

Софія:
Дивись, звикай до кращого. Я просто проходжу повз.

Вона не чекала миттєвої реакції, але телефон майже одразу задзвенів знову, наче Хуліан сидів із пальцем над клавіатурою, чекаючи її відповіді.

Хуліан:
Щойно зрозумів, що не знаю, чи ти ковток свіжого повітря, чи буря. Може, і те, й інше. Чекаю на глибоку розмову в нашій кав’ярні, якщо не боїшся.

Софія кинула телефон на стіл, наче він обпік їй пальці. Ковток повітря чи буря? Що це за дешева поезія? Але в її животі затріпотів легкий нервовий метелик, якого вона категорично відмовилася визнавати. Чому Хуліан завжди змушує її відчувати себе так... незручно? І чому, попри це, вона не може припинити посміхатися?

Ментальна нотатка: Це просто кава, Софія. Не перетворюй її на грецьку трагедію з хором і сльозами.

Вона посиділа ще пару хвилин, вагаючись, постукуючи пальцями по столу, наче це могло допомогти їй прийняти рішення. Зрештою, зітхнувши, вона підвелася, схопила сумку й куртку. Може, розмова з Хуліаном і справді стане порятунком від цього творчого болота. Хоча, знаючи його, «порятунок» означатиме занурення в якусь абсурдну бесіду про сенс життя чи про те, чому коти кращі за людей.

Сонце повільно сідало, коли Софія йшла парком до кав’ярні. Листя шелестіло під ногами, повітря було прохолодним і свіжим, а місто гуділо своїм звичним ритмом. Вона намагалася відволіктися, спостерігаючи за дітьми, що ганяли м’яча, за велосипедистами, що мчали повз, за парою, яка сміялася на лавці. Але її думки вперто кружляли навколо Хуліана. Що зі мною не так? Чому я нервую через звичайну зустріч? Вона струснула головою, намагаючись відігнати ці питання, але вони поверталися, наче настирливі мухи.

Коли вона дісталася до кав’ярні, Хуліан одразу впав їй в око. Він сидів за столиком біля вікна, задумливо дивлячись на вулицю. У одній руці він тримав чашку кави, в іншій — телефон, але його погляд був десь далеко, наче він блукав у власних думках. У його позі було щось особливе — суміш утоми й спокою, наче він провів день у боротьбі, але нарешті знайшов хвилинку перепочити. Його шкіряна куртка звисала зі спинки стільця, а волосся, як завжди, було злегка розпатлане, додаючи йому того невимушеного шарму, який Софія вперто ігнорувала.

Вона рішуче підійшла й сіла навпроти, кинувши сумку на сусідній стілець.

— Що ти тут робиш, замість того, щоб псувати комусь життя? — запитала вона, змішуючи глузування з цікавістю, її голос був легким, але з ноткою виклику.

Хуліан підняв погляд, і його обличчя освітила пустотлива посмішка, від якої Софія мимоволі відчула тепло в грудях.

— Чекав на тебе, якщо чесно, — відповів він так невимушено, наче це було найочевидніше у світі. — Ти сьогодні найцікавіший пункт у моєму розкладі.

Що це за відповідь? Софія відчула, як її серце пропустило удар, але вона не збиралася показувати, що його слова зачепили її. Вона схрестила руки, вигинаючи брову.

— О, справді? — протягнула вона, її голос був сповнений удаваної недовіри. — І це ти кажеш усім дівчатам у своєму розкладі?

— Ні, — відповів Хуліан, зробивши ковток кави, його очі блиснули веселощами. — Тільки тим, хто змушує мене сміятися. А ти, люба, справжнє комедійне шоу на двох ногах.

Софія фиркнула, намагаючись приховати посмішку, що рвалася назовні.

— Ти називаєш мене клоунесою? — запитала вона, звузивши очі, але її тон був радше грайливим, ніж ображеним.

— Ні-ні, — Хуліан удавано обурився, піднімаючи руки, наче захищаючись. — Я називаю тебе багатогранною артисткою. Такою, що може викликати посмішку, навіть коли виглядає так, наче готова когось придушити.

Що на це відповісти? Софія лише посміхнулася, змішуючи сарказм із розвагою. Їхні розмови з Хуліаном завжди були такими — словесним двобоєм, де кожен намагався перегнати іншого в дотепності, але ніхто не хотів здаватися. Проте сьогодні щось було інакше. Повітря між ними гуділо якоюсь новою енергією, наче їхні слова несли більше ваги, ніж зазвичай.