Плітки: Ревниві коти, торти з вухами та материнські непорозуміння

Ця історія сталася в четвер. Здавалося б, звичайний, спокійний четвер. Сонце світило, кава мала ідеальну пінку, а Сімон, мій кіт, не скинув нічого на підлогу вже понад годину. Для нього це було рівносильно олімпійському рекорду. Я сиділа за столом, гортаючи ескізи, і насолоджувалася рідкісним моментом, коли світ не кидав мені нових викликів. Але, як завжди, спокій виявився оманливим.

Ранок почався з повідомлення від Хуліана, яке одразу ж змусило мене підняти брову:

Хуліан:
Сьогодні я пектиму щось особливе. Натхненне Сімоном. У твого кота є улюблений смак?

Я завмерла, тримаючи чашку кави. Він серйозно? Це він про смак у буквальному сенсі чи про якісь котячі емоції? Не знаючи, як інтерпретувати його слова, я відповіла максимально нейтрально, намагаючись не втягуватися в чергову авантюру:

Софія:
Йому подобається запах ванілі. Але він також любить битися з кабелем зарядки. Вибирай на свій розсуд.

Спойлер: Хуліан вибрав. І, як виявилося, його вибір був... епічним.

Через кілька годин він надіслав нове повідомлення, від якого я відчула легке передчуття хаосу:

Хуліан:
Маю сюрприз. Принесу через 10 хвилин. Готуйся.

Я уявила собі щось просте: печиво, кекс, можливо, символічне вибачення за недавній хаос із Мануелем у кав’ярні. Але те, що я побачила, коли відчинила двері, перевершило всі мої очікування.

Хуліан стояв на порозі, тримаючи торт. Не просто торт. Це був ванільний торт у формі кота. З вухами, зробленими з бісквіта. З шоколадними вусами, що виглядали на диво реалістично. З хвостиком із фондана, закрученим у спіраль. А на основі, ніби цього було замало, глазурований напис: «Для справжнього короля дому. Сімону».

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?! — вигукнула я, ледь не впустивши телефон, яким уже інстинктивно почала фотографувати цю абсурдну сцену.

— Це мистецтво. Це данина. Це... торт, — відповів Хуліан, сяючи гордістю, наче щойно презентував шедевр у Луврі.

— Хуліане, ти зробив торт для мого кота? — перепитала я, все ще не вірячи своїм очам.

— Так! Це його торт пошани! Я не знав, чи потрібна свічка, чи, може, жменя котячих ласощів, тож залишив усе нейтральним, — відповів він, його посмішка була такою щирою, що я не могла вирішити, чи хочу сміятися, чи офіційно проголосити його моїм найкращим другом.

— А якщо йому не сподобається? — запитала я, намагаючись уявити реакцію Сімона, який, як відомо, ставиться до нових речей із підозрою.

— Хто не любить торт із собою в головній ролі? — відгукнувся Хуліан, явно впевнений у своєму геніальному плані.

Спойлер №2: Сімон.

Щойно Хуліан заніс торт до квартири й поставив його на стіл, Сімон з’явився в коридорі, наче викликаний магічним ритуалом. Він завмер, його зелені очі пильно вивчали кондитерське диво. Його вуха притиснулися до голови, хвіст нервово смикнувся, а спина вигнулася дугою. Я знала цей погляд. Це був не просто інтерес. Це була підготовка до війни.

— О ні... він увімкнув режим ніндзя, — пробурмотіла я, відчуваючи, як ситуація виходить із-під контролю.

І тоді це сталося.

Сімон стрибнув на стіл із грацією, гідною бойового кота. Першим дістався «глазурованих очей» — один точний удар лапою, і глазур розлетілася по столу. Потім він кинувся на ліве ванільне вухо, відкусивши шматок із такою люттю, наче воно образило його предків. І нарешті, видавши бойовий клич, якого я ніколи раніше від нього не чула, він вчепився зубами в хвостик із фондана й відірвав його з коренем.

Хуліан стояв, наче укопаний, його очі розширилися від шоку.

— Що... він робить? — пробелькотів він, явно не готовий до такого повороту.

— Захищає свою територію від самого себе, — відповіла я, не відриваючись від телефону, яким знімала цю епічну битву. Це було занадто абсурдно, щоб не задокументувати.

Коли Сімон закінчив свою атаку, він гордо всівся на уламках торта, облизав лапу з виглядом абсолютної переваги й кинув на нас погляд, що ясно казав: «Так захищають трон». Торт... загинув у бою, залишивши по собі лише крихти, шматки глазурі й одинокий вус із шоколаду, що лежав на краю столу, наче трофей.

Ми з Хуліаном стояли мовчки, дивлячись на поле битви. Я намагалася не розреготатися, але кутики моїх губ зрадницьки смикалися. Хуліан, здається, переживав екзистенційну кризу, його погляд блукав між Сімоном і залишками його кондитерського шедевра.

— Я думав, це буде... милий жест, — пробурмотів він, потираючи потилицю. — А тепер я не впевнений, чи не образив я котяче божество.

— Не хвилюйся, — заспокоїла я, ледь стримуючи сміх. — Сімон просто підтвердив свою владу. Це його спосіб сказати «дякую».

Ми взялися рятувати те, що залишилося від торта, обережно згрібаючи їстівні шматки в контейнер. Я вже уявляла, як буду їсти ці крихти, згадуючи цей день із сумішшю розчулення й сорому. Але щойно ми почали прибирати, мій телефон задзвенів — відеодзвінок від мами. Я зітхнула, знаючи, що розмова з нею в такій ситуації не обіцяє нічого доброго.

— Привіт, Софіє! Як справи? Усе гаразд із Хуліаном? — її голос був таким бадьорим, що я одразу запідозрила недобре.

— Усе... липке, — відповіла я, кидаючи погляд на стіл, де Сімон усе ще сидів, наче імператор на руїнах. — А що?

— Я бачила фото, яке Клара виклала в групу «Подруги Ельзи»! Чудовий торт у формі кота! Це на хрестини, так? — її голос дзвенів від захвату.

— Хрестини? Які хрестини? — перепитала я, відчуваючи, як моє серце пропускає удар.

— Ну, онука ж! Я знала, що ви з Хуліаном уже серйозніші, ніж прикидаєтеся! Торт із котом — це ж заява! Хлопчик чи дівчинка? Як назвете? Котика? Мяусика? Ваніліну? — вона тараторила так швидко, що я ледь встигала за її логікою.

— Мамо, це торт для Сімона! — вигукнула я, відчуваючи, як моє обличчя палає від сорому.

— О-о-о! — протягнула вона, але її тон не втратив ентузіазму. — Ну, я ж казала, що в цього кота карма особлива! Може, наступного разу торт для онука?