Розділ 8: Сліпа зона (точка зору Хуліана)

Ментальна нотатка: Іноді минуле — це не просто перегорнута сторінка, яку можна забути. Часом воно стає тінню, що крадеться за тобою, шепочучи твої помилки щоразу, коли ти намагаєшся вдавати, що все гаразд.

Хуліан навчився жити з дискомфортом. З болем. З відсутністю відповідей. Це стало частиною його існування після аварії, що залишила не лише шрами на тілі, а й глибокі рани в душі. Але те, що він відчував тепер, було іншим — підступнішим, наче невидима рука стискала його горло. Це була не просто тривога. Це було відчуття, що за ним стежать.

Той вівторок почався як звичайний день. Сонце пробивалося крізь жалюзі з впертістю, що межувала з нахабством, кава в чашці була ледь теплою, а радіо на кухні бурмотіло нудний потік новин і реклами. Але в повітрі гуділо щось невловиме, щось, що осідало на плечах важким тягарем. Хуліан не міг позбутися відчуття, що щось іде не так. Дуже не так. Його інтуїція, загострена роками боротьби з власними демонами, шепотіла, що наближається буря.

Несподіваний сигнал
Поки він намагався зосередитися на ранковій рутині — заварити ще одну каву, перевірити пошту, вдавати, що його життя під контролем, — телефон на столі різко задзвенів. Номер невідомий. Від одного погляду на екран щелепи Хуліана стиснулися. Він знав це відчуття — суміш цікавості й страху, що охоплювала його щоразу, коли на екрані з’являвся незнайомий номер. Це було схоже на передчуття удару, якого не уникнути.

Він зітхнув, ніби видихаючи власне вагання, і взяв телефон. Його палець застиг над екраном, наче відкрити повідомлення означало б підписати контракт із невідомими силами. Нарешті він провів по екрану.

«Ти все ще за нею стежиш, правда?»

Шість слів. Коротких, як постріл. Але вони вдарили з силою молота, відлунюючи в грудях. Хуліан відчув, як тиск наростає, наче хтось стискає його легені. Слова здавалися адресованими не просто йому, а його совісті, його таємницям, які він ховав навіть від самого себе. Його розум закрутився вихором запитань. Хто це надіслав? Як вони знають? Чого вони хочуть? І найстрашніше — про кого йдеться?

Він кинув телефон на стіл, наче той обпікав пальці, і почав ходити по кімнаті, міряючи салон кроками. Кожен звук — скрип паркету, далекий гудок машини за вікном — здавався загрозливим. Його власні кроки відлунювали в порожній квартирі, підсилюючи відчуття клаустрофобії. Цей простір, який колись був його притулком, тепер здавався ворожим, чужим. Усе через одне повідомлення. Шість проклятих слів.

Тіні минулого
Хуліан думав, що найгірше позаду. Аварія, травми, нескінченні ночі, коли він прокидався від кошмарів, усе це мало залишитися в минулому. Він переконав себе, що закрив ту главу, замурував її в найдальшому кутку пам’яті. Але тепер він бачив, що помилявся. Минуле не просто було присутнім — воно чатувало в тінях, нагадуючи, що ніколи не відпускало його.

Він зупинився біля вікна, втупившись у вулицю внизу. Люди поспішали у своїх справах, машини гуділи, місто жило своїм ритмом, але для Хуліана час ніби завмер. Його думки повернулися до аварії. Той звук скла, що розлітається на друзки. Запах бензину. Темрява, що поглинала все, поки він не втратив свідомість. І потім — порожнеча. Питання без відповідей. Хто був за кермом? Чому він вижив, а інші... не всі?

Він струснув головою, намагаючись відігнати спогади, але вони чіплялися, наче колючки. А тепер це повідомлення. Воно було не випадковим. Хтось знав. Хтось бачив. Але що саме? І чому зараз?

Незваний гість
Раптовий скрип дверей вирвав його з думок. Хуліан різко обернувся, його нерви були напружені, як струни. На порозі стояв Рубен, двірник будинку, із своєю звичною безтурботною усмішкою. Він увійшов без запрошення, наче це була його квартира.

— Рубене, — пробурмотів Хуліан, відчуваючи полегшення від знайомого обличчя, але водночас роздратування від його вторгнення.

Рубен був постійною, хоч і дещо нав’язливою частиною життя Хуліана. Він завжди з’являвся в найневдаліший момент, із коментарями, що балансували між жартом і загадкою. Для більшості сусідів Рубен був просто двірником — доброзичливим, трохи балакучим. Але для Хуліана він був кимось більшим: небажаним напарником, який, здається, знав забагато.

— Що стряслося, Хуліане? — запитав Рубен, розвалившись на дивані без жодного запрошення. — Ти виглядаєш напруженішим, ніж зазвичай. Щось у повітрі, що я не вловлюю?

Хуліан насупився. Рубен завжди мав цю дивну здатність читати його, наче відкриту книгу. Це дратувало, але водночас лякало.

— Усе гаразд, — відповів Хуліан, хоча його голос звучав так, наче він сам у це не вірив.

— Ну-ну, мене не обдуриш, — Рубен схрестив ноги, його очі блиснули лукавством. — Я бачу, що тебе щось гризе. Це в твоїх очах. Тіні не брешуть, знаєш.

— Про що ти? — Хуліан не зміг приховати роздратування, його голос став різкішим.

Рубен пильно глянув на нього, його усмішка була лише натяком, не досягаючи очей.

— Тобі не потрібні мої підказки, Хуліане. Ти й сам усе знаєш. Минуле не відпускає. Воно завжди повертається, чи не так?

Відлуння страху
Слова Рубена гуділи в голові Хуліана ще довго після того, як двірник пішов, кинувши на прощання черговий загадковий коментар про погоду. Хуліан не міг позбутися відчуття, що Рубен знає більше, ніж говорить. Але зараз не було часу розбиратися з ним. Повідомлення палило в його свідомості, наче тавро. «Ти все ще за нею стежиш, правда?»

Він вийшов на балкон, сподіваючись, що свіже повітря хоч трохи прояснить голову. Йому потрібен був контроль, хоча б ілюзія, що він керує ситуацією. Але коли він глянув униз, у провулок біля будинку, щось привернуло його увагу. Тінь. Швидкий рух, ледь помітний. Його тіло напружилося, серце закалатало.

Не довго думаючи, він кинувся вниз сходами до провулка. Йому потрібно було знати, що він бачив. Переконатися, що це не його уява грає з ним у злі жарти. Але коли він дістався до місця, там було порожньо. Лише вітер гнав сухе листя по бруківці, створюючи моторошний шелест. Розчарування й тривога змішалися в грудях, змушуючи його стиснути кулаки.