Розділ 7: Кава, клієнт і хаос

Той день, коли Мануель викликав мене, щоб переглянути ілюстрації особисто, здався мені справжньою змовою всесвіту, щоб мене помучити. Те, що могло бути простою здачею роботи, перетворилося на незручну зустріч із вимогливим клієнтом, який, схоже, мав темперамент шеф-кухаря, що чекає ідеального смаку від кожного інгредієнта. Тільки замість страв він вимагав досконалих ілюстрацій.

Ментальна нотатка: Іноді життя ставить перед тобою клієнта, який хоче не просто мистецтва. Він хоче дива. І не будь-якого дива — дива рівня єдинорога під час місячного затемнення, із феєрверками та оркестром.

Того ранку я прокинулася з сумішшю тривоги й покірності долі. Щойно я ступила з ліжка, відчула, що день піде шкереберть. І не лише через похмуру, меланхолійну погоду, яка, здається, знала, що на мене чекає, а й через те, що я була абсолютно не готова до особистої зустрічі з Мануелем. Його електронні листи завжди були вимогливими, але ідея, що він хоче бачити, як я «творю» наживо, здавалася такою ж абсурдною, як низькобюджетне реаліті-шоу про художників.

Поспіхом ковтаючи каву вдома, я вагалася, чи брати з собою портфоліо. Чи справді потрібно показувати кожен ескіз, кожну лінію, кожен штрих? Звісно, ні. Але я все одно копирсалася в папках, наче археолог, що розкопує скарби фрилансерського минулого. Я витягла старі роботи, які, можливо, ніколи не побачили б світла, і нові начерки, які ще пахли цифровими пікселями. Усе це я запхала в теку, відчуваючи себе так, наче готуюся до захисту докторської дисертації перед найсуворішим професором.

Коли я прибула до кав’ярні, Мануель одразу впав в око. Він сидів у дальньому кутку, тримаючи телефон, із виразом обличчя людини, яка щойно прочитала найнищівнішу рецензію на свою роботу. Або, можливо, він просто відпрацьовував позу, щоб залякати навіть свою каву. Він злегка нахилився вперед, втупившись в екран, наче розгадував головоломку, від якої залежить доля людства.

Чесно кажучи: він виглядав як лиходій із мильної опери, що чекає на рекламну паузу, щоб видати свою зловісну промову.

Я глибоко вдихнула, стиснула теку з портфоліо й попрямувала до нього. Щойно він мене помітив, його вираз обличчя змінився — але не на краще. Якщо я сподівалася на хоч краплю тепла чи привітності, то явно помилилася.

— Софія, — промовив він низьким голосом, наче оголошував вирок на суді. — Сідай. Поговоримо про цю ілюстрацію.

Ілюстрацію? Ні, весь його тон натякав, що ми зібралися обговорювати умови мирного договору після війни.

Я сіла, намагаючись виглядати невимушено, хоча всередині відчувала, як мої нерви натягуються, наче струни гітари перед концертом. Я поклала портфоліо на стіл, хоча, якщо чесно, не мала ані найменшого уявлення, як керувати цією ситуацією. Я вже мала справу з важкими клієнтами, але Мануель мав унікальний талант перетворювати будь-яку розмову на місію нездійсненну.

— Ось ілюстрація, — сказала я, дістаючи аркуші й розкладаючи їх перед ним, намагаючись зберегти впевнений вигляд.

Мануель узяв їх із такою обережністю, наче тримав яйце дракона, яке може вибухнути від найменшого руху. Він почав гортати, і з кожною сторінкою його брови насуплювалися дедалі більше. Я не була здивована — я звикла до його вічного незадоволення. Але цього разу в його реакції було щось інакше. Це був не просто дискомфорт. Це було... епічне художнє обурення.

— Хм-м-м... — він зробив довгу паузу, наче смакував дороге вино, яке виявилося кислим. — Непогано, але... гадаю, ми могли б зробити щось більш... ефектне. Розумієш? Щось, що дійсно привертає увагу. Наче намальовано силою урагану. Що скажеш?

О, звісно. Бо кожен художник носить у кишені ураган, готовий вилити його на папір за першим бажанням клієнта.

Я підняла брови, намагаючись стримати сарказм, який рвався назовні.

— Звісно, звісно. Може, зробити так, щоб папір сам злітав від інтенсивності мистецтва? — пожартувала я, сподіваючись хоч трохи розрядити напругу.

Мануель не вловив іронії. Для нього це звучало як реальна творча пропозиція. Його обличчя просвітліло, наче він щойно винайшов сучасне мистецтво.

— Саме так! — вигукнув він, ляснувши по столу. — Я хочу, щоб люди дивилися на ці ілюстрації й казали: «Це мистецтво! Це магія!»

— А як щодо того, шоб додати трохи чорної магії, поки ми тут? — продовжила я, вигнувши брову, думаючи, що цього разу він точно зрозуміє жарт.

Мануель кивнув із такою серйозністю, наче я запропонувала додати пентаграму до дизайну.

— Чому б ні? Якщо це не буде достатньо ефектно, то навіщо взагалі старатися? — відповів він, і я відчула, як моя терплячість тане швидше, ніж морозиво під літнім сонцем.

З кожною його фразою я дедалі чіткіше розуміла: Мануель не мав ані найменшого уявлення про мій творчий процес, а мій гумор для нього був такою ж загадкою, як сучасна авангардна інсталяція. Я відкрила рота, щоб відповісти, але тут двері кав’ярні відчинилися, і дзвіночок над ними мелодійно дзенькнув.

Я мимохіть глянула в той бік, не надаючи цьому значення, і повернулася до Мануеля, який усе ще розводився про «ураганну силу». Але раптом я помітила, як його обличчя змінилося. Його погляд став різким, наче він побачив привида. Що могло так його насторожити?

Я повернула голову — і побачила його.

Хуліан.

Він стояв біля стійки, замовляючи каву з тією невимушеною впевненістю, яка, здавалося, була його візитівкою. Шкіряна куртка, легка посмішка, що робила його схожим на головного героя, який щойно увійшов у ключову сцену фільму. Але коли він повернув голову й помітив нас, його посмішка стала ще ширшою. І він не просто побачив мене. Він побачив Мануеля.

Атмосфера в кав’ярні змінилася, наче хтось увімкнув музику з трилера. Час завмер. Хуліан, тримаючи чашку кави, неквапливо попрямував до нашого столика, дивлячись на Мануеля з сумішшю цікавості й розваги.

— Ого-ого! — сказав він грайливим тоном, зупиняючись біля нас. — Кого це ми тут маємо? Вимогливий клієнт і його... муза.