Плітки: Двері катастрофи

Того ранку Софія була заклопотаніша, ніж зазвичай. Вона твердо вирішила навести лад у своїй квартирі, тож узялася розбирати накопичений мотлох. На підлозі виросли хиткі вежі з картонних коробок, наповнених книжками, одягом, який вона не носила роками, і кількома загадковими предметами, про купівлю яких вона не мала ані найменшого спогаду. Софія недбало закрутила волосся в пучок, натягнула м’які капці з вицвілим малюнком єдинорога і, насупивши брови, зупинилася перед дверима, тримаючи в руках хитку піраміду коробок, що загрожувала обвалитися будь-якої миті.

— Гаразд, Сімоне, — пробурмотіла вона, намагаючись виглянути з-за верхньої коробки, що небезпечно гойдалася, — побажай мені удачі. Якщо я це переживу, то заслужила цілу піцу. І не ділюся.

Сімон, розлігшись на дивані, кинув на неї свій фірмовий погляд котячої байдужості, що водночас дратував і заспокоював. Він позіхнув, демонстративно повільно, і заплющив очі, ніби кажучи: «Роби, що хочеш, людино. Мене це не стосується».

Софія зітхнула, переступила з ноги на ногу і спробувала відчинити двері ліктем, балансуючи коробками, наче цирковий жонглер. Ручка не піддалася, наче насміхаючись над її зусиллями.

— Справді? Саме зараз? — пробурчала вона, насупившись іще дужче. Вона штовхнула двері стегном, вкладаючи в рух усю свою роздратовану енергію, але двері навіть не ворухнулися, наче їх хтось приклеїв намертво.

Саме в цю мить із сусідньої квартири вийшов Хуліан. У руках він тримав паперовий пакет, із якого апетитно пахло свіжим хлібом, а на ньому був старий светр, що сидів на ньому так добре, наче його пошили на замовлення. Софія мимоволі подумала, що це несправедливо — виглядати так привабливо в звичайний будній ранок.

— Потрібна допомога? — запитав він, зупинившись за кілька кроків від неї. Сцена, мабуть, виглядала комічно: Софія, майже зникла за горою коробок, із завзяттям виснаженого пінгвіна штовхала двері, які, здається, мали власну думку щодо її планів.

— Ні-ні, я впораюся, — збрехала вона, хоча навіть сліпий би помітив, що вона програє в цій битві з дверима, які, схоже, одержимі якоюсь злою силою. Вона штовхнула ще раз, цього разу сильніше, і коробки небезпечно захиталися, загрожуючи поховати її під собою. Хуліан, однак, стояв на місці, із ледь помітною усмішкою спостерігаючи за її марними зусиллями.

— Давай, дозволь мені, — сказав він, обережно ставлячи пакет із хлібом на підлогу і підходячи ближче. Софія відкрила рота, щоб заперечити, але не встигла вимовити жодного слова, як він уже був поруч, із такою природною впевненістю, що вона мимоволі відчула себе героїнею комедії, де головна роль явно не її.

— Ну добре, — зрештою буркнула вона, відсапуючись і поправляючи коробки, які вперто намагалися втекти з її рук. — Але тільки легенько штовхни. Думаю, там килимок зачепився чи щось таке.

Вони вдвох стали обабіч дверей, готуючись до спільного наступу. Софія штовхала стегном, вкладаючи в рух усю свою злість на вперту конструкцію, а Хуліан, більш раціонально, спробував покрутити ручку вгору-вниз, сподіваючись на диво. Диво не сталося. Двері стояли непохитно, наче вартові стародавньої фортеці.

— Це просто абсурд, — пробурчала Софія, витираючи піт із чола рукавом кофти. Її пучок уже наполовину розвалився, а капці з єдинорогом виглядали так, наче пережили не один апокаліпсис. — Наче хтось навмисне прибив ці двері цвяхами.

— Може, це змова, щоб ти не позбулася цих коробок, — пожартував Хуліан, кинувши на неї лукавий погляд із-під вигнутої брови. Його усмішка була такою заразливою, що Софія ледь не посміхнулася у відповідь, але вчасно згадала про свою гордість.

— Або покарання від всесвіту за те, що я стільки барахла накопичила, — відпарирувала вона, штовхаючи двері ще раз, але безрезультатно. Коробки знову захиталися, і цього разу Хуліан устиг підхопити верхню, перш ніж вона гепнулася на підлогу, поховавши їх обох під лавиною старих романів і светрів із котиками.

— Обережно, я ще не готовий померти під... що тут у тебе? Гантелі? — запитав він, тримаючи коробку з виразом людини, яка щойно знайшла скарб піратів.

— Книжки, — відповіла Софія з такою інтонацією, ніби це було очевидно для всіх, окрім нього. — У мене не так багато гантель. І припини скиглити, я таке щодня таскаю.

— Ага, і, мабуть, щодня двері влаштовують тобі саботаж, — відповів він, не стримуючи усмішки, що ставала дедалі ширшою.

Софія вже відкрила рота, щоб відгризтися, але Хуліан узяв ініціативу в свої руки.

— Дай-но я спробую інакше, — сказав він, стаючи прямо перед дверима. Він штовхнув їх плечем із такою силою, що Софія мимоволі подумала, чи не зламає він їх навпіл. Але двері вперто стояли на своєму, наче насміхаючись над їхніми зусиллями.

— Я те саме робила, чому ти думаєш, що в тебе вийде? — буркнула Софія, схрестивши руки на грудях, хоча коробки в її руках усе ще погрожували катастрофою.

Хуліан лише вигнув брову, ігноруючи її скептицизм, і нахилився, щоб уважніше оглянути замок. Він покрутив ручку ще раз, постукав по ній кулаком із виглядом людини, яка намагається домовитися з неживою річчю. Двері відповіли мовчанням. Софія тим часом почала підозрювати, що вони стали зірками якогось прихованого шоу, де їхні невдачі знімають для розваги натовпу.

— Може, спробуємо разом? — запропонував він, розправивши плечі й кинувши на неї погляд, повний рішучості. — Якщо штовхнути одночасно...

Софія закотила очі, але все ж стала поруч, зітхаючи так, наче її змусили підписати контракт на участь у марафоні. Вона порахувала до трьох, і вони штовхнули двері синхронно, вкладаючи в це весь свій відчай і роздратування. Двері навіть не здригнулися, наче насміхаючись над їхньою жалюгідною спробою.

— Чудово. Я офіційно героїня комедії положень, і ніхто не попередив, — пробурчала Софія, відступаючи назад і спираючись на протилежну стіну, щоб перевести подих. Коробки ледь не вислизнули з її рук, але Хуліан устиг їх підхопити, демонструючи рефлекси, гідні супергероя.