Розділ 2: Труп виявився килимом (чи ні?)

Дехто пече коржики, щоб розслабитися.
Інші ховають тіла, загорнуті в килими.
Мій сусід, схоже, робить і те, й інше.

— Ти серйозно кажеш, що бачила труп? — запитала Ката наступного дня по відеодзвінку, наносячи на обличчя чорну маску, від якої вона виглядала як гібрид Бетмена й нервової оливки.

— Я не бачила труп, — уточнила я, поправляючи окуляри для відпочинку й балансуючи ноутбуком на колінах, що вимагало акробатичних здібностей. — Я бачила... щось. Великий згорток. Загорнутий. Його тягнули так, наче це був труп. Або дуже підозрілий килим. Що ще можна так обережно тягнути посеред ночі, ховаючись у темряві?

— Ти впевнена, що це не килим? — Ката звузила очі, ніби я щойно запропонувала їй вірити в плоску Землю.

— Ні. Але форма була... людська. Чи, може, як у полярного ведмедя. Але, якщо чесно, квартира «Б» не виглядає як місце, де тримають ведмедів для декору. Хіба що опудала, але цей тип не справляє враження мисливця за трофеями. Скоріше... «ховаю таємниці й додаю кабачки в десерти».

Ката пирхнула, обережно знімаючи маску з таким звуком, що в мене аж мурашки пробігли по спині. Як цей ритуал може вважатися заспокійливим, я досі не збагну.

— І це точно не місце, де люди безтурботно печуть кабачкові пироги у фартуху на голе тіло, — додала вона, скривившись так, ніби відчула запах підгорілої таємниці.

— Оце і є моя проблема, Ката. Ніхто не готує кабачковий пиріг із таким ентузіазмом після того, як закопав труп. Чи... може, готує? — Я зітхнула, відкинувшись на спинку дивана, де Сімон, згорнувшись калачиком на подушці, демонстрував абсолютну байдужість до моєї екзистенційної кризи.

Я почувалася як бюджетна версія детектива з теленовели: без значка, без справжньої інтуїції й із грілкою на животі, бо, як на зло, почалися місячні. Чудово. Наче загадки з трупом-килимом було замало, тепер мій організм вирішив додати власну драму до цього хаосу.

— Софія, слухай уважно, — сказала Ката, уже без маски, сяючи шкірою, наче інфлюенсерка, яку щойно благословив сам всесвіт. — У тебе три варіанти. Перший: забити. Другий: заявити в поліцію. Третій: втертися в його життя, вивідати правду, а якщо трупа немає — закрутити з ним роман.

— Ти явно переситилася серіалами, так? — Я звела брови, але в глибині душі знала, що вона частково права.

— Надто багато дивлюся, — погодилася вона. — Але це не означає, що я помиляюся.

Я втупилася в екран ноутбука. Частково тому, що його світло було єдиним, що робило мене схожою на живу людину. Частково тому, що Ката, попри весь свій абсурд, завжди має зерно істини в своїх божевільних ідеях.

Того дня я вирішила прогулятися. Провітрити голову. Удавати, що не витрачаю кожну хвилину на роздуми, чи мій сусід — убивця, чи просто має дивацький смак у декорі. Я обійшла квартал, купила пляшку води, якої мені не треба було, тільки щоб відтягнути повернення додому, і наказала собі не дивитися на балкон квартири «Б». Майже вдалося.

Але, повернувшись, я — як у тих фільмах, де доля не дає тобі передиху — зіткнулася з ним.
З Хуліаном.
У коридорі.
Обличчям до обличчя.

Він був спітнілий, у старій футболці, що трохи задралася, оголюючи смужку засмаглої шкіри, і тримав коробку. Виглядав так, наче щойно пробіг марафон або тік від невдало спланованого злочину.

— Софія, так? — запитав він із усмішкою, що балансувала між дружелюбністю й виснаженням, наче він цілий день боровся з демонами або просто з важкими меблями.

Я ковтнула слину. Я не була готова. Ніхто не готовий. Не існує емоційного тренування для розмови з імовірним убивцею, який виглядає як модель із реклами органічного борошна.

— Так... тобто, я. Це я, — пробелькотіла я, відчуваючи, як мої щоки поволі стають кольору стиглого помідора.

— Допоможеш із коробкою? — попросив він, кивнувши на свій вантаж. — Це для асоціації будинку. Книжки на пожертву. Хоча, здається, тут ніхто не читає.

— Звісно, — відповіла я на автопілоті. Який детектив допомагає підозрюваному носити коробки? Де мій здоровий глузд, коли він мені потрібен?

Я взяла коробку. Чекала, що вона важитиме, як карма після всіх моїх життєвих промахів, але вона була дивовижно легкою. Підозріло легкою.

Книжки? Чи, може, частина плану для наступної жертви?

— Які книжки жертвуєш? — запитала я недбало, хоча в голові вже складала його кримінальний профіль.

— Трилери. Детективи. Поліцейські романи. Звичайна класика, — відповів він, знизавши плечима.

— Дуже... в дусі, — пробурмотіла я, ледве стримуючи посмішку.

— Що, пробач? — перепитав він, нахиливши голову, наче щойно почув щось цікаве.

— Та нічого, — відмахнулася я. — Просто кажу, що жанр тобі пасує. Загадковий, темний, із поглядом «я знаю те, чого ти не знаєш».

Він засміявся. Глибокий, трохи хрипкий сміх, ніби в горлі ховалася якась таємниця. Цей звук одночасно дратував і зачаровував.

— Це комплімент чи звинувачення? — запитав він, звузивши очі з лукавою усмішкою.

— Ще не вирішила, — відповіла я, намагаючись триматися невимушено, хоча серце калатало, наче я щойно пробігла сходами на п’ятий поверх.

Ми дійшли до спільної зали будинку — тісної прямокутної кімнати, що пахла зачерствілим кавовим фільтром і виглядала так, наче її декор застряг у дев’яностих і здався. У кутку стояв зламаний кулер для води, що нагадував безнадійну статую, а на стіні криво висів плакат із написом «Заборонено тваринам. Окрім кота двірника».

— То що тебе сюди привело? — запитав Хуліан, обережно ставлячи коробку на стіл, ніби вона містила не книжки, а крихке скло.

— Гостра потреба втекти від мого попереднього життя, — відповіла я, дозуючи щирість, як це робиш із привабливими, але потенційно небезпечними незнайомцями.

— Гостра потреба втекти від моєї попередньої дівчини, — відповів він без вагань, із такою ж обережною відвертістю.

Ми переглянулися.
Секунда.
Дві.
Тиша.