Розділ 1: Балкон із краєвидом... підозрілим

Мадрид, Іспанія

Я переїхала в пошуках спокою. Натомість знайшла можливого вбивцю на балконі навпроти.

Усе почалося в понеділок. Бо, звісно, дивні речі не трапляються в п’ятницю, коли ти вже загартована тижневими баталіями. Ні. Всесвіт обирає понеділки — ці невинні дні, коли все здається чистим аркушем, але за дверима вже чатує несподіванка з невидимою стрічкою.

Перетягнувши дев’ятнадцять коробок із книжками — усі абсолютно необхідні, хоча я не гортала їх із часів брекетів у школі — та невидиму коробку з емоційним багажем (тривога, самообман і прострочена розчинна кава), я нарешті оселилася в новій квартирі.

Четвертий поверх. Будинок «Ідальго». Скромний вид на вулицю Мадриду, стіни з легким ароматом вологи, що мріє стати ваніллю, і двірник Рубен, якого, здається, життя ліпило для ролі в німому кіно: він не говорив, але все висловлював піднятою бровою.

— Ти впевнена, що це не декорації для фільму жахів? — запитала Ката, тягнучи горщик із рослиною, яка явно не переживе й трьох днів під моєю опікою.

— Спокійно. Двірник ледь глянув на мене. Не може бути аж так моторошно.

— Софія, це саме те, що ти сказала б перед тим, як зникнути безвісти й стати мемом «востаннє бачили живою».

— Перебільшуєш.

— Ні. Просто ти не віриш у вбивчий інстинкт старих будинків. Ця будівля кричить: тут у сімдесятих хтось пропав, і ніхто не питав чому.

Ката — моя найкраща подруга, офіційна дегустаторка конспірологічних теорій і майстриня драматизму. Відтоді, як ми ділили зламану парасолю в універі й вижили після лекцій із соціології від професора з убивчим подихом, наша дружба тримається на сарказмі й взаємовиручці. Якщо хтось і мав супроводжувати мене під час переїзду з тривожними коментарями й печивом у рюкзаку, то це точно вона.

Поки Ката оглядала ванну, бурмочучи щось на кшталт «це явно була камера в 1982-му», я вислизнула на балкон — моє нове улюблене місце. Принаймні, я так думала.

І тут я його побачила.

Його.

Сусіда з балкона навпроти. П’ятий поверх, квартира «Б». Без сорочки. У фартуху. Співає щось схоже на «Despacito», але в оперному стилі. З дерев’яною ложкою замість мікрофона, рухаючись, наче зірка власного кулінарного мюзиклу.

— Скажи, що мені здалося, — пробурмотіла я.

Сімон, мій кіт, висунув голову з-за фіранки і своїм фірмовим поглядом котячої зверхності ніби сказав: «Ти сама в це вляпалася, я тут тільки за кормом».

Сусід помітив мене. Усміхнувся. І, наче цього було замало для понеділка об одинадцятій ранку, гукнув:

— Хочеш пирога?

Я кліпнула.

— Що, пробач?

— Пиріг! Тестую новий рецепт! Морквяний чи шоколадний із кабачком?

Шоколадний із кабачком?

Цей тип явно був гурманом-соціопатом.

— Я не беру їжу від незнайомців, — відповіла я, намагаючись звучати серйозно, а не як людина, що міркує, чи може кабачок бути романтичним інгредієнтом.

— А якщо я представлюся? Я Хуліан. Вже не чужий. Просто загадковий сусід із потенційною чарівністю.

Мій мозок, і без того на 70% виснажений переїздом, просто вимкнувся на дві секунди. Зате язик вирішив імпровізувати:

— А навіщо кабачок?

— Щоб пиріг був соковитим. У хорошому сенсі, — відповів він, підморгнувши.

Я зашторила фіранку так різко, ніби це могло стерти цю сцену з пам’яті.

Того вечора, коли Ката пішла, пообіцявши: «Якщо ти зникнеш, спершу перевірю морозилку твого сексі-сусіда», я залишилася наодинці з Сімоном, моїм вічним партнером по сарказму й безтурботним дрімотам.

Я приготувала локшину швидкого приготування — бо ще не була готова розкопувати каструлі — і гепнулася на диван. Сімон видряпався мені на коліна, фиркнувши так, наче він тут господар.

Я вже була готова ввімкнути серіал, який закинула ще в 2020-му, коли щось привернуло мою увагу на балконі навпроти.

Світло було вимкнене.

Але я побачила тінь. Ні, дві. Одна рухалася. Інша — ні.

Я завмерла.

А потім побачила це. Бульк. Великий. Загорнутий. Його тягнули всередину. Двері зачинилися. Темрява.

Я застигла з ложкою на півдорозі до рота. Сімон підняв голову, ніби кажучи: «Що ми щойно бачили?»

Моя перша реакція була не логічною. Емоційною.

Я написала Каті.

Софія: Ката. Можливе вбивство в будинку. Підозрюваний співає оперу. Дзвонити в поліцію чи стати його сексі-співучасницею?

Відповідь прилетіла за секунди. Що багато говорить про її графік.

Ката: Співав фальцетом чи баритоном-вбивцею?

Софія: Паваротті від кондитерки. Рівень: викликав би на дуель із збитими вершками.

Ката: Тоді не дзвони в поліцію. Йди в чорній сукні й запропонуй допомогу. Невинний — закрутиш роман. Винний — станеш зіркою Нетфлікса. Виграш у будь-якому разі.

Софія: Ось чому Сімон тебе не поважає.

Ката: Сімон думає, що його захищає таро. Мені байдуже.

Я кинула телефон і зітхнула. Не знала, чи це початок криміналу, любовної історії, чи пілотного епізоду шоу з мізерним бюджетом, але надлишком драми.

Наступного ранку я вийшла на балкон із чашкою чаю. Глянула, чисто з цікавості (брешу, я була одержима). І там був він. Хуліан. Наче нічого й не сталося. З чашкою. З усмішкою. І жодних слідів злочину.

— Доброго ранку, сусідко, — гукнув він низьким, спокійним голосом.

— Доброго, ймовірний убивце, — пробурмотіла я крізь зуби.

— Що?

— Та нічого.

— Ти щось сказала?

— А, казала «атмосферний тиск». Вологість. Вікна скриплять.

— Ага. Логічно.

Нічого логічного там не було. Але він усміхнувся, наче це мало сенс.

Я знову зашторила фіранку.

Тієї ночі мені наснилося, що Сімон заговорив. Із румунським акцентом і в краватці-метелику.

— Цей тип щось приховує, Софія. Як і ти приховуєш, що тобі сподобався його кабачковий пиріг.