Вступ 2.

             ВСТУП 2.

                       Уривок із Грімуару Сутінків.

Запис, зроблений пером, що пише лише кров’ю тих, хто бачив Істину.
(Сторінка, яку видно лише 24 червня, коли годинник б'є 27 разів)

Франція.
Десь між Ніччю і Світанком.

Вони не знали, що двері Парольї не мають замків.

Бо вона відкривається лише тоді, коли Істина сама кличе.

Того вечора, коли шпага Атоса покрилась іржею без жодної битви, і Араміс у молитві мовчки дивився на небо, а Портос востаннє сміявся без болю в серці, вони відчули подих Сутінків.

— Чуєте? — прошепотів д’Артаньян, стискаючи руків’я.— Чуємо, — кивнув Атос. — Це не вітер. Це… поклик.

Перша тріщина у реальності з’явилася на стіні закинутої каплиці.

Фрески зникли, а замість ікон старе дзеркало не мало відображення.

— Це не молитва, — шепнув Араміс. — Це заклик.— То чого ж ми чекаємо? — Портос зробив крок уперед, важкий і впевнений.

Коли вони доторкнулися до скла, простір навколо змінився.

Стіни заговорили мовою прадавнього пилу, книжки дихали, а повітря стало густим і живим.

Паролья не говорила словами — вона розкривалася у видіннях.

Атос побачив себе, відмовленого від Раю, щоб охороняти останню сторінку Істини.

Портос — дуель із Тінню, яку не можна виграти… але й не можна програти.

Араміс — храм, що впав від молитви, ніколи не почутої.

Д’Артаньян — Париж, якого ще не існувало, де стояв Ангел без крил, і з його ран капали не кров, а спогади всього світу.

— Ви не помрете, — лунав голос зсередини самої Парольї. — Ви будете заховані.— Для чого? — Атос стиснув руків’я невидимої шпаги.— Бо ще буде бій, що зламає навіть Час. І тоді ви — не плоть, не дух, а як Сутінкова Варта — повернетесь у світ живих.

Із тіні з’явився капітан де Тревіль, але не в старій уніформі, а в чорному плащі з нашивкою на серці:
"Один за всіх. І всі — за Безкрилого."

— Я тут давно, — сказав він. — І я чекав вас.

Їм відкрили останній том, написаний не мовою людей.

Їх імена були вписані не датами народження… а датами Повернення.

Істина для посвячених:"Коли Париж востаннє почує лязкіт шпаг — це не буде минуле. Це буде кінець майбутнього."

Вони заплющили очі, і коли відкрили — вже були у каплиці, без дзеркала, без слідів, але зі знанням, яке неможливо забути.

Вітер приніс запах чорнил і пороху, а це значить, Паролья готується до битви...

І Безкрилий Ангел чекає поки ти перегорнеш сторінку...

ВЛАДИКА ПЕКЛА.

Вже не одну сотню віків він був Владикою Пекла.

Від самого початку створення світу і людей, від моменту, коли він відмовився підкоритися наказу з небес, він став Князем Темряви.

Так його назвали за непокору Творцю всього живого, навіть самого себе.

Тоді його вигнали з Едемського Саду і Раю, проголосивши:"Ти більше ніколи не зможеш ступити сюди. І якщо наважишся — згориш у Праведному Вогні!"

Внизу, у Пеклі, душі грішників спокутували свої провини.

Мільярди душ були заточені у персональні клітки, кожна з яких перетворювалася на власне пекло, де біль повторювався знову і знову.

Крики, стогони, відчай і жах утворювали нескінченний хор, який лунав крізь безкрайні зали вогню та диму.

Люцифер створював ці муки сам, власноручно, бо вони віддзеркалювали його власне страждання — його персональне Пекло, куди його помістив Творець.

Він бачив у цих стражданнях образи, що колись були йому дорогі: крики тих, кого любив, відлуння втрат, відзеркалення власної втрати Світла.

Колись Люцифер був Світлоносним, Архангелом і воїном Бога.

Тепер він — Князь Темряви, Владика Страждань, Повнопоравний Володар Пекла.

Його воля тримала сотні тисяч світів у балансі між мукою і відкупленням.

Він ніколи не покидав свій трон.

Йому заборонялося залишати Пекло аж до Апокаліпсису.

Щодня Люцифер обходив володіння, перевіряючи, як страждають душі.

— Чому я це роблю? — шепотів він сам собі. — Чи це покарання для них, чи це для мене самого?

Сотні кліток розтягувалися у безмежні зали, і кожна мала власний світ: оповитий вогнем, крижаними стінами або непроглядним мороком.

Душі кричали, їхні страхи матеріалізувалися, шепіт сплітався у таємну мову страждання.

В одній клітці — безкінечний ланцюг повторюваних мук, у іншій — море вогню і диму, де розчинялися душі, а їхні голоси ставали частиною Пекла.

Але існувала одна клітка, до якої Люцифер не наважувався заглянути.

Це була клітка Ліліт — першої жінки, створеної для Адама, яка відмовилася коритися.

Вона стала першою демоницею, матір’ю всіх демонів і зла, що підкорялося йому.

Кожного дня Люцифер підходив до дверей її клітки.

Серце його знало страх і цікавість одночасно.

Вона не просила помилування, не кликала на допомогу — вона чекала.

Вона, як і він, знала ціну свободи і непокори.

Іноді, дивлячись на Ліліт, він відчував тінь того, ким колись був сам — Світлоносним.

Вона була дзеркалом його минулого, його вибору і його покарання.

— Ліліт… — шепотів Люцифер, підходячи до дверей. Його голос ледь долинав через гарячі потоки страждання. — Що ти бачиш там, де немає світла?

Вона мовчала ось уже 27 віків.

Кожен її погляд був випробуванням, дзеркалом його власної душі.

Вона знала ціну свободи і непокори.

Бог наказав Люциферу лише наглядати за нею, щоб вона не створювала нового зла.

Охороняв її клітку найвірніший демон — Бельфегор, темний і мовчазний, як тінь сама.

— Ще один день… — шепотів Люцифер, — і все повториться… знову

Він бачив, як душі кричать, як страждають, як їхні страхи матеріалізуються, і все це було водночас його владою і його в'язницею.

У тиші між стражданнями він роздумував: чи справді вони грішні, чи це лише тінь його власної минулої гордості?