Паролья.

Це не глава, не розділ, не нова історія...

Це відлуння Сутінкового світу, який був створений на місці падіння відрізаного крила ангела

Грімуар Сутінків.
Вартові Парольї.

“Немає сили, здатної розірвати шепіт між сторінками того, що обрало мовчання замість голосу.”

Це не просто слова.
Це попередження.
І водночас — заклик.

— Ти казав, вона зникла.
— Вона не зникла. Вона пішла туди, куди йдуть ті, кого не згадують. У Паролью.

— І ти хочеш туди повернутись?
— Ні. Я хочу лише памʼятати, чому не можна… торкатись її знову.

Паролья.

Одне слово — мов розлом у реальності.

Її імʼя не пишуть, не виговорюють, не викарбовують.
Навіть у найстаріших бібліотеках Вогняного Архіву воно звучить не чорнилом, а шепотом між рядками.

Кажуть, Паролья — це не місце.
Це Вузол.
Усередині якого стоїть книга.
Грімуар Сутінків.

Старі демони в Мовчазних Склепах називали його Порожньою Памʼяттю.

Маги з Ордену Елліарха — Страченим Світлом.

А ті, хто бодай раз побачив обкладинку, вже не могли згадати навіть власного імені.

Бо Паролья бере не душу.
Вона бере значення.

— Чому її сторінки порожні?
— Бо вона не написана. Вона памʼятається.

Колись, у Перший Злам, коли лінії між світом і Сутінком вперше тріснули, зʼявились Вартові.

27 Титанів, що поклали початок Конкордіуму Трисумбруму.

Їхні імена забуті, але не стерті.

Їхні печаті досі відчуваються у місцях, де тінь довша за день.

Кожен із них стояв на порозі — не дозволяючи ані світлу, ані темряві увійти.

Бо Паролья не терпить крайнощів.

Але один з Вартових був… іншим.
Не створеним.
А залишеним.

Колись, дуже давно, туди потрапила Перша Душа, що не хотіла ані повернутись у світло, ані зникнути у темряві.

І вона… залишилась.
Не вмерла.
Не згоріла.
Не розчинилась.
Вона стала 28-м Вартовим.

— Але ж її немає в переліках!
— Бо її імʼя — не записано.
Воно — шрам на самій Парольї.

Паролья не має звичайного часу.

Тут кожен крок ламає лінії між минулим, теперішнім і тим, що ніколи не станеться.

Стіни Вузла дихають тінями, що шепочуть про забуті імена, невимовлені слова та втрачений смак істини.

Стільки мандрівників приходило, сподіваючись знайти відповідь, але щоразу ставало зрозуміло — Паролья зберігає тільки тих, хто не прагне її розгадати.

Ті, хто намагався знайти Грімуар, приходили з різними намірами:
вкрасти знання, поневолити памʼять, переписати долю.

Але щоразу… зникали.
Без сліду.
Немов ніколи і не народжувались.

Грімуар Сутінків відкривається тільки тим, хто не шукає його.

Він не зберігає закляття — він віддзеркалює суть.

А тому… сторінки завжди порожні.
Не тому, що в ньому нічого немає.
А тому, що той, хто заглядає туди, не має нічого, що гідне бути написаним.

Були спроби.

Архонт із Віренсантуму приніс чисту кров із Живого Храму.

І Великий маг Фірамантісу запалив полумʼя Канделябру Семи Знаків.

І Тенебріссанта зібрала трьох своїх наймудріших відьмаків, аби зв’язати книгу словом.

Але книга сміялась.
Без звуку.
Без змісту.
Без потреби.

— Що трапляється з тими, хто все ж торкається Грімуару?
— Ніхто не знає.
— Але ж… дехто повертався?
— Повертався… тільки погляд. Порожній. Без тіла. Без часу. Без мови.

А потім — вона зникала.

Паролья не терпить спроби бути знайденою.

Якщо хтось і торкався Грімуару, то лише один раз.

Бо Порожня Памʼять торкається у відповідь.

І те, що повертається… вже не ти.

Тіні Вартових.

Стародавні легенди говорять, що Вартові Парольї стоять не лише на порозі між світами.

Вони — відлуння забутих імен, що шепочуть крізь коридори часу.

Кожен Титан мав свою печать:

Хтось — як лезо, що ріже крізь тінь,

Хтось — як дзеркало, що показує тільки власний страх,

Хтось — як промінь, що ніколи не доходить до землі.

Ці відлуння залишилися у речах, у запахах старих книг, у шепоті між деревами Парольї.

І навіть коли про них забули, їхня присутність відчувається — тихо, майже непомітно, але невідступно.

А Перша Душа… 28-й Вартовий…
Вона не просто спостерігала.
Вона відчувала кожну нитку часу, що тремтіла у Вузлі.

Її серце пам’ятало всі страхи і радощі світу, що залишився поза Парольєю.

Вона навчилася говорити зі шепотом, слухати тіні, і навіть бачити невидиме.

Дзеркала часу.

Кожен, хто наближався до Грімуару, відчував, як його думки розсіюються.

Минуле ставало теперішнім, майбутнє — минулим.

Шепіт сторінок — не слова, а відлуння сенсу, який ніколи не був.

Іноді виникала ілюзія: здається, що ти вже тримав книгу у руках — але це була лише її відповідь на твоє бажання.

— Паролья не приймає нічого, крім того, що вже віддано.
— І що саме віддано?
— Себе. Повністю. І навіть тоді вона не гарантує повернення.

У високому залі Хронік Апостасії один із монахів колись написав:
“Ми не читаємо книгу.
Ми — сторінки, які вона перегортає.
І коли дійде до кінця — вона забуде, що ми були.”

Хтось досі шукає її.
Хтось досі шепоче у нічній тиші:
"Паролья..."

Але тінь не відповідає.
Бо відповідь — це не те, що слід шукати.
А те, чим ти стаєш, коли вже пізно шукати далі.

Грімуар Сутінків — не книга.
Це відлуння того, ким ти ніколи не станеш.

Легенда про 27 Титанів.

Колись, до того як світло і темрява розділилися остаточно, існувала Лінія — межа між тим, що можна назвати, і тим, що забуто.

На цій межі з’явилися Вартові.
27 Титанів, що відкинули звичні закони часу і простору.

Їхні імена стерлися з пам’яті смертних, але їхня присутність відчувається у кожній тіні, у кожному шепоті, що пробігає між сторінками Грімуару Сутінків.

Кожен Титан мав Стихію, Архетип і Долю: