ГЛАВА 27. ДАЙ МЕНІ СИЛУ... (РОЗДІЛ I)

                          ГЛАВА 27. ДАЙ МЕНІ СИЛУ...

                      РОЗДІЛ I. ПЕЧАТЬ БЕЗЛИКОГО.
                          
                          СУТІНКОВА ОБІТНИЦЯ.

Париж більше не дихав — він затаївся.
День зник, мов його ніколи не існувало.
Чорні хмари вивели на небі цифру 28, застиглу, мов клятва.
Ніч без зірок поглинула вежі, вулиці, сам час.

Марі стояла, спираючись на плече Алекса.
Її подих був ледь чутний, але справжній.
Вперше за довгий час — справжній.
Його руки обіймали її так, ніби вона — його початок і кінець.
Він дивився вдалину, у тінь собору, але очима — лиш на неї.
— Я завжди знав, що пройду цей шлях, — тихо прошепотів Алекс. — Але не знав, що пройду його з тобою. І не просто заради тебе — а з тобою.

Марі подивилась на нього знизу, у її очах було все — і страх, і довіра, і те безмовне "Я тебе пам’ятаю" ще до того, як вона навчилася говорити.
— Мене називали каменем… тінню… тією, що забуде, — шепотіла вона. — Але якщо навіть тінь має крила… то, можливо, і в мені ще є серце.

Він усміхнувся — не героїчно, не впевнено. По-людськи.
— Я зробив свій вибір, Марі. І це не вибір стати героєм. Це вибір — залишитися поруч з тобою. Завжди.

Вітер прошумів довкола них, але не холодом — спогадом.
Над ними тріснуло небо.
І в тріщинах — обличчя, очі, що спостерігали.

Небо починало шепотіти.
— Вони стежать за нами, — сказала вона. — І не лише ті, що вгорі. А й ті, що внизу. Ті, що ми самі були колись. У минулих життях, у старих снах.

Алекс обійняв її міцніше.
— Тоді нехай побачать. Нехай знають. Ми — не легенда. Ми — їхній виклик.

Вони стояли поруч, як два уламки цілого, з’єднані не силою, а вибором.
За їхніми спинами собор Нотр-Дам тремтів, ніби сам розумів, що віднині він — не просто місце молитви.
А місце пророчого шляху.

Бо сьогодні, тут, у Сутінковому Парижі, починалося не просто випробування.
Починалася глава, що змінить усе.
Для неї.
Для нього.
Для трьох світів...

Тінь, яка завжди поруч.
"Він завжди був поруч.
Навіть тоді, коли ти думав, що зовсім один.
Особливо тоді."

У залі старого собору панувала тривожна тиша — не тиша, як перед бурею, а як після неї. Коли буря пройшла… але не зникла, а причаїлася, дивлячись з-під кам’яних арок. Саме в такій тиші тоді, два дні тому, з’явився він — Жнець Смерті. Беззвучно. Без подиху вітру. Без попередження.
— То ти... — промовив Люцифер тоді, приголомшено вдивляючись у високий чорний силует з кістлявою рукою, що тримала косу. — Ти знав, правда ж?
— Я завжди знаю, — відгукнувся Жнець. Його голос не лунав — він існував усередині них, у думках. Як спогад, як забутий біль, що повертається.

Аменадиїл злегка нахилив голову:
— Але ти мовчав. І досі мовчиш. Чому?

Жнець не відповів одразу. Його череп був повернутий у бік вітражів, за якими виднівся Париж, залитий ніччю і туманом. Тією самою ніччю, коли все почалося.
— Бо мовчання — теж відповідь. Особливо для тих, хто слухає серцем.

Жнець знав, де був і буде Алекс. Він сам — під виглядом сивого старця — 8 липня 1669 року рівно о 02:07 вручив йому ключі від квартири на вулиці Долі Безкрилого. Саме там, де почалося нове життя. Нове падіння. Нове прокляття.

Він бачив усе.
Він стояв у тіні дерев, коли 23 червня 1671 року Алекс повертався додому, мов тінь себе самого. Він чув, як крізь туман і спотворене повітря, що згиналося під дією Ліліт, пролунали ті фатальні слова дівчини до болю знайомої і схожої на його сон:
— Краще б ти взагалі ніколи не народжувався…

Жнець не зрушив з місця. Не подався за нею. Не кинувся до Алекса.
Бо не мав права.
"Згідно з Божим Законом, смерть спостерігає. Але не втручається. Особливо, коли йдеться про того, хто може змінити все."

Та попри все, він втрутився. Двома роками раніше. Він з’явився Раміелю. Він підштовхнув думку. Він передав ключ. Але лише ключ.
Вибір — завжди був за Алексом.

У соборі Люцифер не витримав мовчання Жнеця. Його голос вирвався з вогненним гнівом:
— Чому ти не сказав нам одразу, де він? Ти ж знав, ти стежив! Він був поруч, зовсім поруч! Ти дозволив йому стояти на краю вежі Сен-Жак!
— Не дозволив, — прохрипів Жнець. — Я лише... не завадив.

Аменадиїл втрутився:
— Він не мав права порушити Божий Закон, Люцифере. Саме тому він і не сказав прямо.

Жнець обернув череп до них.
— Бо не вам було вирішувати долю Безкрилого.
— А кому? — викрикнув Люцифер.
— Йому самому. Я стежив за ним із першого дня. Я був там, коли його серце забилося вперше. Був там, коли його очі вперше наповнились слізьми. Був у тіні, коли він був на самоті. Був у кімнаті, коли він прокидався в холодному поту. Був на вулиці, коли він відчував, що більше не хоче жити. Я був там... завжди.

Але Алекс тоді був неготовий.
Його душа ще не пробудилася.
Його минулі 26 втілень спали у ньому, як попіл
Тому й не бачив він тіні скелета, що вів його вночі, тому й не впізнав того, хто подивився на нього тоді зі стіни...
Тільки в соборі, після того як він уперше в житті відчув тепло чужого дотику… після того, як Марі — не відкинувши його, не злякавшись, не відвернувшись — витерла його сльози… лише тоді його душа почала пробуджуватися.

Жнець Смерті, тоді у соборі, міг промовити лише, щоб не порушити природній порядок речей і Божий Закон, коли відчув, що пора:
— Вежа Сен-Жак. Поспішайте.
І зник, розчинившись у вітрі.

Поки Люцифер, Марі і Аменадиїл направлялися туди, він уже був там.
Стояв у тіні дерев біля вежі. Дивився, як Алекс повільно піднімався по сходах, тримаючи в руках косу, очікуючи того, що буде далі.
" Але не було в цьому нічого випадкового."

Жнець не втрутився.
Не зупинив.
Бо все йшло так, як має йти.
Тільки коли був упевнений, що серце Безкрилого витримає перший удар істинної Правди, що означало Смерть ще зачекає — Жнець розчинився в повітрі.